Якщо в поемах “Сон” і “Великий льох” Шевченко типізує дійсність, створюючи передусім сатиричні ситуації й картини життя, то в політичних поезіях — “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Три літа” та інших основною формою сатиричного образотворення є ліричний монолог, сповнений обурення й сарказму. В цих Шевченкових інвективах і політичних медитаціях головним “героєм” стає, власне, думка-переживання поета, а на перший план виступають безпосереднє викриття й картання суспільного зла, сатиричні оцінки й характеристики.

Таким лірично-сатиричним монологом є один із найвидатніших творів світової політичної поезії — інвектива “Кавказ” (1845), у якій поет осуджує війну царизму проти горців і уславлює боротьбу народу за свободу. Та змістом лірична поема виходить поза локальні межі теми “кавказької війни”. У ній, як і в поемі “Сон”, сатирик викриває всю соціально-політичну систему миколаївської Росії, яка постала й збагатилася на безперервних загарбницьких війнах, насильстві над іншими народами, що “добровільно” (як народ Шаміля) приєднувалися до імперії. Колонізаторська сутність російського імперіалізму з його лицемірною офіційною демагогією, бездушно жорстоким військом, слухняною забюрократизованою церквою, розвінчана безжально й ущент. Поет утверджує ідею братерства та єднання народів імперії у боротьбі з самодержавством. “Кавказ”,— писав І. Франко,— се огниста інвектива проти “темного царства” зі становища загальнолюдського, се, може, найкраще свідоцтво могутнього, всеобіймаючого, щиро людського почуття нашого поета” [26, 137]. У “Кавказі” виявилися найхарактерніші риси Шевченкової сатири як сатири переважно ліричної, з властивими їй взаємопереходами ствердження й викриття, саркастичної й героїчної інтонацій, високого пафосу та зниження. Це художньо довершений твір, у якому розвиток і зіткненн поетичних мотивів підлягають законам музичної сонатної форми [Чамата Н. П. Композиція поеми Шевченка “Кавказ” // Рад. літературознавство. - 1983. - № 10. - С. 27—36.].

Ці риси Шевченка як політичного сатирика наявні також у його посланні “І мертвим, і живим...” (1845), адресованому “землякам”— українській дворянській інтелігенції, ліберальному панству. Зміст його насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве “народолюбство” лібералів, нещирість їхнього “патріотизму” та небажання знати ту реальну криваву ціну, яку сплачував народ, відстоюючи незалежність України. Але сатиру в творі підпорядковано позитивному завданню — спонукати адресатів послання захищати народні інтереси: це “усовістительна” сатира. Розуміючи, що для визволення нації з пут колоніальної залежності необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників, що призводила до страшних соціальних конфліктів,— поет намагаєтьс пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або й застерегти, погрожуючи реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю. Метою ж була національна злагода за умови демократизації суспільства,— тільки таким чином можливе досягненн соціального, політичного й національного визволення; йому мало передувати визволенн духовне й моральне. Ці засади — нове слово не тільки в українській літературі, а й в усій суспільній думці України. Випереджаючи історичну науку свого часу, Шевченко бачив у минулому України не ілюзорну національну гармонію, а боротьбу антагоністичних соціальних сил, гноблення народу пануючою верхівкою. Твір є шедевром ораторського стилю поета. Недаремно П. Куліш у своїх спогадах порівнював ці полум'яні поетичні творіння часу “трьох літ” з “гуком воскреслої труби архангела”, а їх автора вважав національним пророком,— такою непереборною була міць поетичного слова, яке немало спричинилос до політичної актуалізації програми Кирило-Мефодіївського братства.

Пройняті духом запереченн існуючого ладу такі перлини громадянської лірики Шевченка, як “Холодний яр”, “Чигрине, Чигрине”, “Гоголю”, “Давидові псалми”, “Три літа”, “Як умру, то поховайте” та ін. Всі вони є ліричними творами, в яких поет не просто декларує “готову” думку, а переживає її, виборює, шукаючи відповідь на найпекучіші питання, що їх порушує час. Так, ліричним сюжетом вірша “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”)— однієї з вершин світової політичної поезії — є розвиток думки-переживання про долю народну. Шевченко закликає народ повалити існуючий лад і побудувати нове, справедливе суспільство — “сім'ю вольну, нову”. Ці революційні заклики поета висловлюють саме його пережиту серцем думку, вони породжені його вболіванням за народ. Провідна риса поезії Шевченка — нерозривна єдність особистого й громадського, його ліричного “я” і всенародного “ми”. Ця риса властива не тільки політичній ліриці поета, а й усім його ліричним поезіям. Навіть розкриваючи найінтимніше, він говорить про свою добу, про суспільство. Наприклад, у віршах “Чого мені тяжко, чого мені нудно” і “Заворожи мені, волхве” відбилися не просто особисті переживання поета, а його розчарування в оточенні (“люд навісний”), болісний процес духовного прозрівання.

Романтичний образ-характер патріота, борця “за темнії люди” створив Шевченко в поемі “Єретик” (1845), написаній на сюжет із національно-визвольної боротьби Чехії XV ст. Його Гус, зберігаючи риси історичного Яна Гуса, є водночас образом ідеального героя, яким його уявляє народ (непохитність переконань, самопожертва, справедливість). На відміну від ліричної манери більшості ліро-епічних поем Шевченка, тут автор майже не вдається до ліричного коментування подій (крім вступу-посвяти П.-Й. Шафарикові та кінцівки-епілогу). Авторська позиція виявляєтьс у зіткненні героїчної й сатиричної тем, контрасті образних характеристик, ідентифікації героя з саможертовним Христом. Завдяки численним алюзіям боротьба Гуса проти Ватикану асоціювалася в свідомості тогочасного читача з боротьбою сучасних йому “єретиків”— борців проти існуючого ладу. Велике значення мали й заклики поета до єднання