Ніколи не полишали поета постійний біль і пекучий “національний сором” за принизливе становище нації (“так сміються ж з України / Стороннії люди!”); ніколи не переставав він шукати шляхів визволення. Та й уся суспільна атмосфера спонукала Шевченка до виробленн власної позиції у так званому слов'янському питанні: національно-визвольні рухи народів Європи, співробітництво славістів різних країн, дослідження історії і культури власних народів, підтримане могутньою хвилею романтичного світосприйняття й мистецтва тощо. Погляди Шевченка завдяки демократизмові, федералізмові, піднесенню загальнолюдських і загальнохристиянських духовних та етико-моральних цінностей протистояли гаслам російських слов'янофілів (О. Хомякова, К. Аксакова, І. Киреєвського), заснованих на різко відмінних від української рисах російської ментальності та панславістській проімперській ідеології. Поряд із полум'яними поезіями “Розрита могила”, “Чигрине, Чигрине...”, “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...” та іншими поема “Єретик” суттєво позначилася ва формуванні ідеології Кирило-Мефодіївського братства (хоча остання далеко не в усьому збігалася з Шевченковою).

Риси ідеальності мають і позитивні образи-характери соціально-побутових поем з життя українського села — “Наймичка”, “Сова”— та історично-побутової поеми “Невольник”. В образах Ганни (“Наймичка”), удови (“Сова”), Степана, Ярини та її батька (“Невольник”) поет утілив свій (власне, народний) ідеал життя “по правді”. Його образам селян властиві органічна моральність, самопожертва, доброта й непоказний, “тихий” героїзм — не раптового душевного спалаху, а всього життя. І водночас його позитивні герої — не плід ідеалізації народу. Поет реалістично типізував у образах своїх “праведниць” (Ганни, удовиці) найкращі реальні риси народного характеру. Свій етичний ідеал він знайшов саме в народному середовищі.

Період “трьох літ”— роки формування художньої системи зрілого Шевченка, яку характеризує органічне поєднанн реалістичного й романтичного начал, причому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”, “Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання), і повісті російською мовою, де переважає просвітительський реалізм, нерідко забарвлений нотками сентиментального замилування.

Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його цілісного стилю й водночас “відкритого”, тобто це свідоме звертання поета до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував. Так, у поемі “Сон” реалістично-тверезий і конкретно-історичний аналіз соціально-політичного буття миколаївської Росії реалізується переважно в образах умовно-гротескового, фантастичного плану, пов'язаних із романтичною традицією й зумовлених саме художнім завданням поета створити гранично узагальнений, “панорамний” образ “темного царства”. Типологічно поеми “Сон” та “Великий льох” близькі до європейської романтично-сатиричної поеми першої половини 19 ст. (Міцкевич, Гейне, Петефі). Романтичний струмінь, наявний у творчості Шевченка до кінця його життя, своєрідно поєднувався з реалістичним, вводячи в нього ідеальне начало, збагачуючи його виражальні можливості, поглиблюючи психологізм інтроспекції.

Антицаристські твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського братства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав:

“Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки. 8 червня 1847 р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської фортеці, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф.Лазаревським і С.Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, а в Орській фортеці — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати: свої нові твори потай записував до саморобних “захалявних” зшитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850 р. в Оренбурзі він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобні книжечки, які, згодом зшиті й переплетені, дістали назву “Малої книжки”. В Орській фортеці поет написав 21 твір.

У 1848 р. на клопотання Шевченкових друзів його ввели як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848 р. до початку січня 1849 р. експедиція зимувала на острові Косарал, а з кінця січня до останнього тижня квітня 1850 р. — в укріпленні Раїм, розташованому поблизу гирла Сирдар'ї. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. На прохання Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції. Там потоваришував із польськими засланцями (зокрема, з Бр.Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.

23 квітня 1850 р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850 р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші й відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення. Проте в ті роки він малював, ліпив з глини