Спогадами про Україну, тугою за рідним краєм навіяні Шевченкові вірші в народнопісенному дусі (пісні або ліричні мініатюри), більшість яких написано на Косаралі. Здебільшого це жіночі монологи, кожен з яких — психологічний шкіц народного жіночого характеру (“І багата я”, “Породила мене мати”, “Не вернувся із походу”, “Ой люлі, люлі, моя дитино”, “Ой я свого чоловіка”, “Якби мені, мамо, намисто” та ін.). Цим творам властива глибина відтворення психологічного стану ліричного персонажа при граничному лаконізмі розповіді. В ліричних монологах своїх знедолених героїнь поет своєрідно об'єктував власний душевний стан. У цих піснях і мініатюрах Шевченко черпав мотиви й образність із фольклорних джерел, підпорядковуючи запозичене своїй могутній творчій індивідуальності.

Хоч у роки заслання Шевченко пише значно менше творів одверто політичного змісту (як “Сон” і “Кавказ”), уся його поезія (і лірика, й поеми) наснажена духом заперечення існуючого ладу. Такі ліричні вірші, як “Не спалося, — а ніч, як море”, “Якби ви знали, паничі”, “П. С.”, “І виріс я на чужині”, соціально-побутові поеми “Княжна”, “Марина”, “Якби тобі довелося” та багато інших малюють картини воістину Данто-вого пекла життя селян у кріпацькому суспільстві.

Однак “образ світу” Шевченка не обмежений селянською тематикою, він надзвичайно широкий. До шедеврів соціально-філософської лірики належать вірші “Пророк” (варіація теми, до якої зверталися Пушкін і Лермонтов), “Один у другого питаєм” (роздум про призначення людини), “Ми восени таки похожі”, “Дурні та гордії ми люди”, “О думи мої! О славо злая!” (роздуми про славу), “Мені здається, я не знаю” (поєднання медитації про славу з інвективою проти можновладців), “Полякам” (роздум про історичні взаємини Польщі та України і водночас заклик до дружби двох слов'янських народів) тощо. “Героєм” таких віршів є думка поета, а ліричним їх сюжетом — усвідомлення й переживання певної істини, що її осягає й здобуває поет у вірші. У цьому розумінні Шевченка можна назвати родоначальником інтелектуальної поезії в новій українській літературі.

Художня система зрілого Шевченка була відкритою й багатоваріантною, у ній синтезувалися романтизм і реалізм, елементи просвітительського класицизму й сентименталізму. Про плідність дальшого переосмислення романтичної традиції свідчать й історичні поезії періоду заслання — “Чернець”, “Іржавець”, “У неділеньку у святую”, “Заступила чорна хмара”, “Хустина”, “Швачка”, “Буває, в неволі іноді згадаю” та ін. Романтичне світовідчуття, органічно поєднуючись із реалістично-тверезим, аналітичним ставленням до дійсності, було взагалі властиве його творчій натурі. Звернення Шевченка-засланця до тем минулого України й романтичне їх трактування зумовлені й ностальгією поета, і його роздумами про долю батьківщини, й особливо тим, що він тоді гостро відчував потребу внесення активного, героїчного начала в літературу. І змістом, і функціонально — прагненням пробуджувати соціальну й національну самосвідомість народу — майже всі ці твори належать до громадянської поезії. В умовах миколаївської Росії рядки поеми “Чернець” (про С. Палія) “Братерськая наша воля Без холопа і без пана” сприймалися не стільки як оцінка козацької демократії, скільки як заклик до сучасників утвердити новий, вільний лад “без холопа і без пана”. Майже всі історичні поезії Шевченка за змістом і стилем романтичні й у зображенні минулого Вкраїни, й у прагненні поета створити образ ідеального героя, який був би прикладом для наслідування, і в дещо ідеалізованому трактуванні образів окремих історичних діячів (П. Дорошенко в “Заступила чорна хмара”, Г. Лобода в “У неділеньку у святую”). Усіх героїв цих творів по-романтичному характеризує одна провідна риса, здебільшого у граничному ступені її виявлення (найчастіше — це жертовна любов до батьківщини). За характером романтичного образотворення герої поезій “У неділеньку у святую”, “Хустина”, “Швачка”, “У тієї Катерини”, “Буває, в неволі іноді згадаю” нагадують героїв гоголівського “Тараса Бульби”. У цих творах поет прагне не до відтворення певної події, а до історіософського осмислення історичної долі України, тобто продовжує будувати національний міф. Способів його творення декілька: це панорамний огляд та оцінка зламних моментів національної історії через спогади-роздуми учасника цих подій — Палія (“Чернець”), старого козака (“Сон — Гори мої високії...”), або через розповідь піднятого з братської могили іншого старого козака про трагічний епізод з часів визвольної війни із польською шляхтою (“Буває, в неволі іноді згадаю...”), або через авторську історіософську медитацію (“Заступила чорна хмара...”, “Швачка”.).

В ліричній поемі “Сон — Гори мої високії” надзвичайно важливу роль виконує художній топос: панорама Переяславщини й Трахтемирівських гір утворює осереддя шевченківського національного міфу, його сакральний центр: тут наявні символічні топоніми та імена, що уособлюють етапи трагедії України, нагадують про ту колосальну ціну крові, якою платилося за свободу, згодом втрачену через насильство, підступи, зраду.

Поет усе життя залишався палким апологетом героїзму національно-визвольної боротьби українського народу та її провідників — гетьманів і старшин, які поклали за неї життя (С. Наливайко, Т. Федорович, П. Дорошенко, І. Мазепа, С. Палій, М. Залізняк, І. Гонта та ін.), розвінчуючи й дегероїзуючи (уже з 1845 р.) відступників, зрадників і перевертнів — хоч би якими б “ясновельможними” вони були (І.Самойлович, Г. Ґалаґан, Кочубеї-Ногаї та ін.; неоднозначне ставлення до Б. Хмельницького теж залежить від цього критерію). І образ самого поета вписано в історичну панораму завдяки автобіографічній паралелі з образом старого козака, а також через ліричні монологи у вступі й кінцівці твору.

Шевченко творить національний міф і малюючи козацькі звичаї, способи організації — військової та громадської — життя народу (подібно до ранніх поезій “Іван Підкова” та “Гамалія”) — у поезіях в стилі народної думи “У неділеньку у святую” (вибори гетьмана) та