Довженків Світ
Коли думаєш про Довженка, про коріння його дивовижної творчос-ті, щоразу чомусь уявляється така-от картинка. Ще він хлопчик, вперше їде з батьком до міста. Виїхали вночі, і вже ось їм світає в дорозі, зелені луги Придесення купаються в росах, швидко розвиднюється, і раптом, дух захопивши хлоп'яті, постає перед ним по небосхилу чудо якесь, ран-ковий міраж, сяюча казка, що, однак, не розвіюється, височіє в реальнос-ті: то відкривсь на горі старовинний Чернігів, білі грона його соборів на екрані світанкового неба.
Можна уявити, яку емоційну бурю в душі вразливого сосницького хлопчика мала викликати ця перша його зустріч з чудом мистецтва, руко-творним витвором сиводавніх зодчих, з архітектурними чернігівськими ансамблями, що справді виростали на узвишші, як білі сліпучі видива, і вранішнє небо приймало їх у свої обійми, і від погляду на них у захваті никло все трепетно-зачудоване Задесення.
Як ці тисячолітні архітектурні ансамблі, так само не могли не ско-лихнути душу юного Довженка мудрі народні перекази, звичаї та легенди людей, яким мужньо жилось і тяжко чумакувалось, не могли не вразити майбутнього митця криваві бійки дядьків за межу, і материнські плачі та отецька задума, і зоряні ночі на конопасах біля озер, де, можливо, зацві-тає папороть і високо вишуговують купальські вогні, що їх кожного літа запалює його поетична Сосниця. Усе довколишнє живило й стимулювало художній розвиток всебічно обдарованого хлопця, а надто ж, мабуть, ще-дро зачерпував жадібний дух його з моря пісень народних, бо ж той пі-сенний розлийсвіт оточував його від колиски.
Духом звитяги, мужності, прадавньої слави овіяний край, де наро-дився Довженко. Крутою хвилею докочувався цей дух до сіл та містечок Чернігівщини, нерабського краю, що з давніх-давен звик до дзвону воя-цьких шабель. Будь-де станьте, вслухайтесь і почуєте: сивий епос озива-ється до вас звідусіль владними ритмами. Віки промовляють повсюди могутнім голосом мистецтва, творчість народна то в камені творчім живе, то в красі вишивань, то в нетлінності мелодій, — розмаїте художнє мис-тецтво є тут часткою буття, як саме повітря, як тополя край шляху, як оті сині ескадри хмар, що, повні громів, блискавиць та рясних дощів благо-датних, ціле літо потужно ходять над Довженковим краєм.
Довженко і його рід, починаючи від далеких пращурів, — типові сі-веряни. Цілком припускаємо, що предки його могли бути дружинниками князя новгород-сіверського, в шоломах, зі щитами ходили в степові по-линеві походи, бо хіба ж не їхній — довженківський! — дух вловлюємо в самій поетиці "Слова о полку Ігоревім".
Десь там його коріння, десь звідти бере початки його родовід. Од-ного разу неподалік Сосниці довелося бачити на сіножаті косарів. Не ко-сарі - витязі йшли: рославі, високі, один в один, крок за кроком, ішли неквапною ходою людей, що знають свою силу, надовго беруть розгін, майже урочисто, з трудовою гідністю звершують свій начебто буденний труд.
Довженко в усьому поет, і це його виділяє з-поміж багатьох як мит-ця. Він поет у думанні, у барвах, у зображенні характеру людини, у по-гляді на природу, на комаху, на квітку...
Поезію дитинства поет зберіг до кінця днів. Один з московських знайомих якось мені розповідав, що. проїжджаючи мимо Довженкової дачі у Підмосков'ї, він не раз бачив у нього на городі вінець розквітлого соняшника, що дивився кудись на південь... Як герб художника, як знак любові до образів дитячих літ.
Кінокласикою стали Довженкові соняшники, Довженкові яблука, що немало вже наплодивши епігонів, самі в первозданній свіжості обі-йшли світу стрічках «Землі», «Арсеналу», «Звенигори»...
Досі є на Чернігівщині, висить на мотузяних вервечках в простій се-лянській хаті та саморобна, потемніла від часу колиска, що виколисала Довженка.
На білій стіні цієї звичайної української оселі (перетвореної нині в музей) у досить гармонійному сусідстві з чепурною солом'яною стріхою вилискує бронзове литво барельєфа з гордим орлиним профілем людини, про яку нині кажемо: славетний син України. Один з найбільших худож-ніх геніїв сучасності.
Двох геніїв дала нашій культурі Чернігівщина, двох дивовижних художників послала вона в мистецьке життя XX віку — Тичину і Довже-нка. Тичина і Довженко — це тема, яка ще жде своїх дослідників. Автор «Сонячних кларнетів» і автор «Землі» — які різні творчі індивідуальнос-ті, і водночас як багато між ними спільного. Обидва припадали до неви-черпного джерела, що ім'я йому поетична творчість українського народу, обидва постали в новітніх часах, як нащадки й продовжувачі могутнього духу творців народних дум, героїчного козацького епосу, як новітнє пе-ревтілення тих мандрівних гомерів, чиї імена губляться в туманах мину-вшини, десь на розпуттях історії... Обидва формувались в наснажливій атмосфері весняного пробудження народних сил, і характерно, що обох їх — хай і в різний час, і в різних поетичних видіннях — приваблювала космічна тема, виявляючи устремління сучасної людини в майбутнє. По-етика одного й другого свіжа, розкішна, незвичайної яскравості, і спіль-ним для неї джерелом є саме світовідчування народу. І ще ріднить їх, Тичину і Довженка, високість їхніх помислів, музика їхньої творчості, саме небуденне її звучання, де весь час гармонійно єднаються і бетховенські оди радості, і високий трагізм, і щось чисте, оте яблуневоцвітне, мовби навіяне дівочою піснею. Творчість обох — то спів самого народу, його дума, екран душі.
Мистецтво Довженкове, його поетичний світ зараз вивчають, дослі-джують кінознавці різних країн, різних народів. Він майстер, що носив у собі мовби цілу кіноакадемію. З найсміливішого лету думки,