Етапність розвитку культурно-освітньої діяльності чину св. Василія Великого.
Теперішній період розвитку українського суспільства позначений активною участю релігійних установ в процесах громадського життя. Виходячи з цього, існує потреба дослідження діяльності церковних інституцій та їхнього впливу на окремі складові життєдіяльності українського соціуму в певні історичні періоди.
Нижчеподаний матеріал стосується трансформації чернечого руху на території України; становлення традиційних напрямів культурно-освітньої діяльності чернецтва, спадкоємності та видозміни головних її складових в ході виникнення та еволюції чину св. Василія Великого (ЧСВВ). В хронологічному відношенні нижньою межею роботи є час появи монашого руху на теренах Київської Русі ( друга половина Х – поч. ХІ ст.); верхньою – кін. XVIIІ ст. Назагал стаття носить узагальнюючий характер: метою автора є окреслити основні віхи історії українського чернецтва наголошуючи на його участі у культурно-релігійних процесах громадського життя.
Прослідковуючи наступність у формах суспільної діяльності між давньоруським монашеством та похідним від нього Василіянським чином на тлі загальної історії церковного життя, автор вдається до використання узагальнюючих видань з історії Церкви та окремих її формацій1. Значну увагу приділяється характеристиці підвалин культурно-освітньої праці чернецтва, закладених у його нормативних документах; простежується видозміна цих положень зумовлена потребами, що їх диктували певні історичні обставини2. При дослідженні розвитку окремих напрямів суспільної активності чернецтва, було використано матеріали вузького тематичного спрямування3. Використовувались також праці енциклопедичного характеру. На жаль, приходиться константувати малочисельність досліджень з вищезгаданої проблематики. Малодослідженими залишаються питання організації благочинної, місійно-душпастирської праці чернечих осередків, налагодження співпраці між монастирями, взаємовпливів суспільства та чернецтва у різні історичні періоди, особливостей еволюції монашого руху в Україні.
Практика монашого життя започаткувалась на теренах сучасної України в часі раннього середньовіччя. Зусиллями св. Антонія Печерського у 1012 р. було засновано найзнаменитіший осередок чернечого руху того часу – Києво-Печерську лавру – “найважливішу святиню православя”4. Авторитетність цього центру духовного та релігійно-культурного життя визнавалась і у наступні періоди розвитку Київської Русі, а, згодом, і в часі приналежності українських територій до інших державних утворень.
Існує також твердження, що традиція чернечого життя виникла внаслідок місіонерської праці ченців, які належачи до церковної структури Великоморавської держави, пропагували християнське віровчення на землях сучасного Прикарпаття.
Не вдаючись у дискусію щодо хронології початків монашого руху в межах України, звернемо увагу на ті види діяльності ченців, які в подальшому набули de facto статусу традиційних. Оформлення доктрини існування чернечих осередків кіновіального типу (кіновія – колективний спосіб життя ченців) пов’язується з особою св. Василія Великого. Створені ним нормативні документи, згруповані в “Уставі,” (сюди належать т. зв. “Коротші,” “Ширші” та “Моральні” правила) довгий час були домінуючими в практиці чернецтва християнського Сходу. Дещо згодом в середовищі східного монашества поширився “Устав” Теодора Студита. Обидва ці документи використовувались в процесі розвитку чернечих інституцій в межах Київської Русі.
Попри суворий аскетизм, вимогу відречення від світських принципів життя і власних амбіцій, св. Василій розглядає представників чернецтва як діяльних місіонерів у справі поширення ідей християнської релігії. Вони зобов’язувались впливати на оточуюче середовище не тільки своїм прикладом, але й беручи участь у певних суспільних процесах. Одне з головних місць відводиться проповідницькій праці. Місіонери порівнюються св. Василієм з “лікарями, батьками та кормителями своїх дітей”. Виносячи їм в обов’язок бути “образом і законом побожності,” основоположник василіанського руху трактує проповідників як “огородників [садівників – авт.], що насаджують Божі вітки” та “будівників Божого храму.”5 У одному із правил свого “Уставу” св. Василій, спираючись на тексти Нового завіту, так окреслює головне завдання місіонера: “довести усіх в мужа звершенна, до зрілої досконалості – авт. в міру зросту повноти Христової, одначе кожного у власному стані.”6
Не менш важливе значення відводить святий справі навчання і виховання молоді. Наголошуючи на необхідності для підростаючого покоління мати “відповідну” школу, св. Василій визначає ознаками справжнього вчителя такі прикмети як: досвід, лагідність, терпеливість, розважливість7. Стрижнем навчального процесу повинно було бути за св. Василієм вивчення св. Письма: “ нехай уживають висловів св. Письма замість вигаданих повістей, нехай привикають до оповідань про великі й незвичайні діла, нехай вчаться притч Соломона.”8 Окрім студіювання книг, вихованці монастирських шкіл могли займатися “через день” з учителями ремесла і штуки мистецтва – авт.9.
“Устав” св. Теодора Студита також вимагав обов’язкової грамотності від своїх підопічних. У “Заповідях настоятелеві,” складених св. Теодором, міститься вказівка на необхідність перечитувати повчання “тричі на тиждень, а також щовечора”10. Це, після перекладу творів цього святого кирилицею (1068 р.), стало поштовхом для глибокого шанування книг, створення монастирських бібліотек і скрипторіїв. Києво-Печерський монастир характеризується в цьому плані як “головний осередок староукраїнської писемності, що мав вплив на поширення і закріплення освіти і книжної культури в Київській державі і взагалі Східній Європі”11.
Можна ствердити, що існування і діяльність у монастирях навчально-виховних закладів, спричинилось до поширення освіченості серед, в першу чергу, провідних верств давньоруського суспільства ХІ – ХІІІ ст. Школи при чернечих осередках продовжували існувати і в подальший час. В процесі поступової зміни суспільних відносин видозмінювалися зміст та методи навчання. З кін. ХVІ ст. справами, пов’язаними з організацією навчання при церковних установах, почали займатися представники братств.
Окрім цього в монастирях розвиваються такі важливі галузі культурної діяльності, як: переписування книг та літописання (в межах Київської Русі вченими виділяється декілька центрів створення літописів зі своїми регіональними особливостями), іконографія, хорове мистецтво12. Виходячи з того, що окремі чернечі
