Як бачимо, запозичена форма відособленого життя, потрапивши разом з впровадженням християнства на терени Київської Русі, не тільки сприяла утвердженню нового віровчення, але й, вкорінившись у місцевому ґрунті, спричинилась до поширення передових на той час культурно-освітніх тенденцій. У витворенні останніх значну роль відводилось опорі на автохтонні традиції (особливості літописання, традиції духовно-аскетичного життя тощо). Так, зазнали видозміни запозичені з Візантії правила Студійського монастиря. Вважається, що ними нормувався перш за все порядок богослужінь, тоді як норми “внутрішнього та зовнішнього” життя ченців були скоректовані, виходячи з місцевих умов15. Л. Винар трактує діяльність чернецтва, зокрема Києво-Печерського монастиря, як таку, що “мала непроминальне значення для формування староукраїнського історичного світогляду, народної самосвідомості в Київській державі”16.

Час входження українських земель до складу сусідніх держав, зокрема Великого князівства Литовського та королівства Польського, а згодом Речі Посполитої, позначився процесами занепаду активної діяльності представників православного чернецтва у справі впливу на культурно-освітні процеси в суспільстві. Причинами цього явища були взаємопов’язані чинники як зовнішнього так і внутрішнього характеру. До перших слід віднести стагнацію східного християнства, зумовлену наслідками традиції цезаропапізму та поступовим занепадом і кінцевою катастрофою Візантійської імперії у протистоянні з Оттоманською Портою (1453 р.). Доречним буде, також, згадати прокатолицьку позицію представників правлячих прошарків Речі Посполитої. До внутрішніх чинників занепаду відносяться послаблення внутрішньої дисципліни, неосвіченість представників чернецтва, відсутність стрункої системи співпраці між монастирськими центрами та єдиних статутних норм; втручання у внутрішнє життя монастирів світських осіб тощо17. Подібний стан був характерний у XVI ст. для всієї української православної Церкви. Значна частина вищого духовенства, маючи на меті подолання кризових явищ, вдалась до укладення унії з римо-католицькою Церквою (1596 р.). Наслідки цієї акції, якою було започатковано існування католицької Церкви східного обряду (інші назви: унійна, з кін. XVIII ст. – греко-католицька), не могли не позначитись на життєдіяльності тих чернечих осередків, керівництво яких визнало злуку з Римом.

Справою реформування життя монастирів унійної Церкви, зайнявся спершу митрополит Іпатій Потій, а згодом – Вельямин (Йосиф) Рутський (1574 –1637 рр.), який незабаром теж отримав сан митрополита Київського. Окремі дослідники вважають, що “вихідною точкою спасенного почину чернечої обнови” слід вважати 1604 – 1607 рр.18 Саме у 1604 р. до Святотроїцького монастиря у Вільно (сучасний Вільнюс) вступив Йосафат (Іван) Кунцевич (1580 –1623 рр.) – ще один ініціатор оновлення чернечих інституцій. Згодом, під час протистояння між уніатами та православними він загинув мученицькою смертю у Полоцьку і був причислений до лику святих католицької Церкви. У 1607 р. до того ж монастиря вступив В. Рутський.

1617 р. ознаменувався початком реформи василіянського чернецтва на основі “Викладу одного Русина про виправлення устрою у грецькому обряді,” автором якого був В. Рутський. Розрізнені монастирі було об’єднано у першу конгрегацію Пресвятої Трійці ( Литовську) з центром у Вільно. У липні 1617 р. відбулась установча генеральна капітула нової чернечої спільноти – “Чину св. Василія Великого” за участю представників 5-ти об’єднаних на той час монастирів. Важливе місце в ході реформи посідала справа оновлення нормативної сторони чернечого життя. В. Рутський, використавши як основу для оновленого законодавства “Устав” св. Василія, доповнив його новими положеннями, зокрема із статутів католицького ордену єзуїтів. Конституція зобовязувала ченців чину до виховної, культурно-освітньої, душпастирської та місійної діяльності19. Дослідники вважають завершальним етапом реформи В. Рутського третю генеральну капітулу (1623 р.) на якій було прийнято т. зв. “Загальні і Партикулярні науки”20. Наступного року відбулось підтвердження і схвалення факту здійснення реформи Конгрегацією поширення віри у Римі. У серпні 1631 р. папа Урбан VIII нормативно закріпив рішення Конгрегації декретом про об’єднання “в один Чин під іменням св. Трійці”21. Монастирі нового чернечого згромадження підлягали безпосередньо владі митрополита. Це згодом спричинило протистояння у стосунках між керівництвом чину і останнім. Конфлікт було подолано через доповнення Конституцій окремими постановами в ході Новогрудської (м. Новогрудок у сучасній Білорусії – авт.) капітули (серпень 1686 р.). Таким чином, на кін. XVII ст. монастирі Литви і білоруських територій входили до Литовської конгрегації, а чернечі осередки Галичини і Волині підлягали єпархіальному управлінню (на Перемишельщині – за єпархіальною постановою від 1693 р., а в межах Львівської єпархії – за постановою Унівської капітули 1711 р.).

Знаковим у процесі об’єднання монастирів унійної Церкви був Замойський Синод (1720 р.). В 11 розділі постанов Синоду під назвою “Про монастирі і чернечий стан” містились рекомендації щодо створення нової конгрегації і об’єднання її з існуючим чином; участі ченців у справі піднесення рівня освіченості представників білого духовенства інш22. Терміном для проведення остаточного об’єднання було визначено один рік. Проте на капітулах 1727 та 1739 рр. цього досягти не вдалося. Щоправда, в ході роботи останньої (Львівської), 26 серпня 1739 р., було створено конгрегацію Покрови Пресвятої Богородиці (т. зв. Польська, Коронна або Руська), до якої ввійшло 120 монастирів (700 ченців). Тоді ж було підтверджено необхідність злуки обох конгрегацій (Литовської і новоствореної Руської) в одну інституцію. Ця подія відбулася на капітулі у Дубно (1743 р.), де було обрано спільного протоархимандрита і перейменовано колишні адміністративно-територіальні одиниці – конгрегації, на нові – провінції. Вважається, що саме Дубенська капітула розпочала етап т. зв. “золотої доби” у розвитку василіян23. 2 травня