З поступовим зміцненням, чин св. Василія Великого вже у XVII ст. визначив основними напрямками своєї діяльності шкільництво, місійно-душпастирську діяльність і видавничу справу. На вибір цих сфер праці у суспільстві вплинуло, окрім іншого, трактування папським престолом василіян як таких, які зобов’язані відіграти вирішальну роль у місіонерській праці та теренах православної традиції. Крім того, завдяки концентрації у своїх руках засобів впливу на суспільство шляхом проведення проповідницьких кампаній та поширення друкованого слова, а також через виховання підростаючого покоління, василіяни намагались закріпити і посилити позиції унійної Церкви.

Перші шкільні заклади проваджені ченцями-василіянами постали на початку XVII ст. Згодом число шкіл зростає і відбувається диференціація їх на окремі категорії: парафіяльні, колегії, духовні семінарії, новіціати (школи підготовки до чернечого життя). У часі “золотої доби” (1750 – 1772 рр.) василіяни утримували 43 публічні школи26. Система навчання і виховання у цих навчальних закладах значною мірою ґрунтувалась на практиці славнозвісних єзуїтських колегій. До поділів Речі Посполитої та подальшої ліквідації структури Василіянського ордену в межах територій, приєднаних до Російської імперії, василіянські школи існували у Барі, Бучачі, Каневі, Острозі, Овручі, Супраслі, Угневі інш.27 Наприкінці XVIIІ ст. Василіянський чин у освітній ділянці в межах Правобережжя, Галичини, Литви та Білорусії здобув першість, залишивши позаду єзуїтів. Окрім цього ченці-василіяни дбали про піднесення освітнього рівня світського духовенства. Для цієї мети, наприклад, було засновано навчальний заклад у Бучачі графом Миколою Потоцьким. Взагалі ж, у ХVІІІ ст. монахи чину вели богословські курси для священиків у 13 містах Галичини і 6 містах Правобережжя (Бар, Білилівка, Камянець-Подільський, Корсунь, Овруч, Шаргород)28.

Важливою віхою діяльності василіян була видавнича справа. Найвідоміші друкарські осередки знаходились у Вільнюсі, Супраслі, Почаєві, Уневі, Львові, Мінську. Видавнича продукція об’єктивно відігравала ролі поєднувача літературних набутків християнського Сходу і Заходу, “цінностей західної і східної культур”29. Ченцями Василіянського ордену здійснювалися переклади французьких, англійських, німецьких, російських видань перш за все духовно-релігійного характеру. Домінуючою мовою видавництв у XVII ст. залишалась латинська; з XVIIІ ст. почала застосовуватись польська. Окремі праці виходили церковнослов’янською мовою. Серед ченців плекається шанобливе ставлення до книг. Читання виноситься на один рівень з “молінням” і “трудами”30.

Значна увага приділялась керівництвом чину організації місійно-проповідницької діяльності. На кінець XVIIІ ст. припадають перші спроби узагальнення досвіду ченців-василіян у згаданій сфері. Як приклад можемо навести працю о. Корнила Сорочинського (1731 – 1790 рр.) “Methodus Peragendi Missiones Apostolicas in Provincia Ruthena O. S. Basilii Magni”(1770 р.), що вміщує детальний опис методики проведення місій. Окремим розділом у праці вміщено загальну катехизмову частину. З-під пера цього автора, ім’я якого на думку окремих дослідників “записане золотими буквами на сторінках проповідницької діяльності “золотої доби” чину,” вийшли збірники проповідей присвячених культу Діви Марії, окремим святим католицької Церкви; проповіді місійної тематики 31. Не менш відомим місіонером був і о. Тимотей Щуровський. У своїх працях “Missia Bialska…”(1787 p.) та “Rozmovy…”(1792 p.) він характеризує позитиви місійних заходів, розробляє їхню градацію в залежності від тривалості і суспільного статусу присутніх, подає окремі науки з проведених ним самим 20 місій. Чітко окреслюючи обов’язки учасників (увага під час проповідей, участь у релігійних церемоніях і св. Тайнах, піст, милостиня), о. Т. Щуровський окреслює також загальний план місії. Його складовими є близько 14 релігійних дійств (пісні, розважання, проповіді, вивчення катехизму, процесії, різноманітні богослуження тощо)32.

Вищезазначене є підтвердженням того, що наприкінці XVIIІ ст. Василіянський чин “...належав до найбільших чернечих спільнот у польсько-литовській державі та був найчисленнішим монашим чином на українсько-білоруських землях.”33 Такий статус ордену, рівень діяльності, розгорнутої його представниками, традиції високоосвіченості тощо, призвели до амбіційних тенденцій усвідомлення своєї вищості в порівнянні з основною масою греко-католицького духовенства. Представниками чину було зосереджено у своїх руках управління унійною Церквою. Це породжувало гострі конфлікти, які виникали між керівництвом чину та звичайними церковнослужителями. Деякі дослідники, акцентуючи на подібних фактах, тенденційно вважають, що саме ця боротьба “білого” духовенства з “напівлатинським” орденом, до якого належали “самоспокушені” та “фанатичні” монахи призвела до його занепаду34.

Охарактеризований стан Василіянського ордену на етапах становлення і розвитку зазнає кардинальної видозміни з часу розукрупнення провінцій чину. Причинами цього в межах Австрійської імперії були намагання імперської влади підпорядкувати своєму впливу структури католицької Церкви шляхом впровадження нової законодавчої бази (реформи Йосифа ІІ). На території Російської імперії (Литва, Білорусь, Правобережжя) в ході заходів, спрямованих на повну ліквідацію унійної Церкви, Василіянський чин, як одну із стрижневих греко-католицьких інституцій, у 1832 – 1836 р. було кінцево розформовано. Ці події, а також їхні наслідки, зумовили глибоку стагнацію в середовищі василіян вцілілої