Трималася мужньо

В роки боротьби ОУН-УПА з німе-цькими і московськими окупантами великий тягар цієї боротьби несли на собі українські жінки. Вони варили їжу повстанцям, пекли хліб, прали білизну, ходили в розвідку, лікували рани, були кур'єрами. Ця розповідь про двох жінок з села Церківна Долинського району – Ганну Прокопів-Штурмак (1919 року народження) і Катерину Прокопів (1923 р.н.).

...У місцевій боївці перебував пов-станець "Душко". Його дружина пере-ховувалася в хаті згаданих жінок (тоді – дівчат). Вона шила повстанцям одяг. Одного разу, під час облави, до сестер Прокопівих нагрянули чекісти. Після обшуку в стодолі, коморі, хаті найстар-ший, побачивши дружину "Душка", запитав:–

Что у тєбя за жєнщіна?–

Це жінка Яремка Ілька. Його німці забрали до Німеччини ще в 1942 році. Ось вам і лист від нього, а оце його фотографія, – швидко відповіла Ганна Прокопів.

Облавники їй не повірили і знов за своє:–

А почєму она бєрємєнная?–

Вона не вагітна, а лише так файно виглядає.–

Ми визовєм врачя і провєрім...–

Викликайте!–

Ми єщо прійдьом!–

Приходіть хоч щодня, - виклично мовила Ганна.

Тоді Ганні вдалося врятувати дружину "Душка". Але незабаром її все ж зааре-штували разом з батьком - Іваном Прокопівим.

Ганна згадує:

"Зі мною в камері сиділи Марія Шубин (Гаврилова) і Рузя Грицилова. Мене Бог у найтяжчі хвилини життя завжди ряту-вав. Тому я в тюрму з собою взяла маленький молитвенник – запхала за пазуху, коли совіти забирали з хати. У тюрмі, сховавшись під нари, ми з цього молитвенника читали молитви.

Коли викликали на допити, намагалася триматися мужньо і ніколи енкаведистам не показувала, що їх боюся.

На одному з допитів слідчий запитує:–

Коли тебе арештували?–

В неділю, - відповідаю.–

Носила бандитам їсти?–

Не носила.

Беруть мене два здоровенні москалі та й ну лупцювати. Б'ють, як мішок: з соломою, - по голові, по боках копають своїми брудними кирзовими чоботами щосили. Спочатку відчувала скажений біль, а пізніше все тіло у синяках затерпло, і я вже не відчувала більше нічого. Коли вони змучилися бити, знов починають допит. Я сиджу на табуретці, а мені здається, що разом, зі мною кружляє стіл, за яким сидить слідчий і ті два москалі, які мене лупцювали.–

Їсти бандитам носила?–

Ні, не носила!–

Брешеш, я знаю, що носила. - кричить слідчий. – Признайся. Ми й так все знаємо!–

У мене немає мами, а тато старе-нький, тому я за ним доглядаю, та й в полі роботи багато, і корову треба доїти. У мене нема часу комусь варити їсти та ще й кудись носити.–

У тебе були картини? - знову питає слідчий.–

Були, - відповідаю.–

Тобі їх дали бандити? - знову наполягає.–

Я ніяких бандитів не знаю. Це мої картини...–

Ти мені зараз заспіваєш не так! – кинувся до мене рудий москаль, що вже бив мене. Кілька разів ударив по головні. Я впала з табуретки і знепритомніла. Тоді вилили на мене ціле відро води. Опритомніла. Здається, кімната ходором ходить. Витерла ніс рукою, а там – ціла жменя крові. Голова важка, мов довбня. "Хай б'ють, - так собі гадаю, - але я нічого їм не скажу. Хоч би навіть і вбили. Може, така воля Божа, що я маю тут у муках померти. Все витерплю!". І витерпіла.

Мене взяли попід руки і завели до камери, бо сама не могла з місця рушитися. Штовхнули через поріг і замкнули двері. Дівчата мене підняли і занесли на нари. Лежу і молюся, щоб Бог допоміг мені витерпіти і нікого не видати.

Кличуть сестру Катерину. Ставлять ті ж самі питання. Сестра відповідає так само, як і я. Б'ють Катерину. Вся в синяках, але нікого не видала.

Беруть Рузю Грицилову. З нею те ж саме роблять. Викликали й Марію Гаври-лову (Шубин). І тут нічого не добилися.

Так били нас щодня, а ми все відпо-відали, що нікого не знаємо і нікому не носили їсти. Через кілька тижнів нас відпустили додому. При цьому якийсь москаль сказав услід: "За нєт і суда нєт". Може, він нам співчував..

Це, мабуть, була воля Божа, що вирвала нас із тієї тюрми.

Через кілька днів випустили й дружину повстанця "Душка". Перед тим, як нас арештували, "Душко" і ще два повстанці були вбиті в урочищі "Рівня". Арештували його дружину разом зі мною. Вона була родом з села Довжки, а називалась Ганнуся Бабінець. З тюрми відпустили й Івана Когутика (Грицила).

Хочу сказати, що теперішній молоді важко повірити, що ми працювали в дуже важких умовах, але ніколи не хилили голови. Завдяки допомозі простих людей села повстанці змогли продержатися до початку 50-их років, а декотрі аж до 1954-го.

Хочу розказати ще про один епізод, який ми пережили. Це було, мабуть, у 1947-му році. Москалі ганялися за нашими повстанцями як вдень, так і вночі. Важко доводилося. Були такі випадки, коли не можна було доставити їжу до лісу. Тож повстанцям доводилось голодувати.

Одного разу до нас прийшов станичний Микола Гірний і сказав, аби я йшла хлопцям варити їжу. “Давайте мені ще одну дівчину на допомогу, бо одній буде дуже важко варити на цілу чоту”, - кажу Миколі. “Добре, - каже він. – Я тобі дам на допомогу Марію Шубин (Гаврилову)”.

Я погодилася. Марія жила зі мною по сусідству, і ми вже не раз готували разом партизанам їжу.

На Маріїній кухні готували, а в нашій хаті відпочивали кілька хлопців. У цей час