Вже порубали на шматки м’ясо і почали його пакувати до рюкзаків, як почулися стріли за селом. Хтось прибіг на подвір’я і сказав, що в село йдуть москалі. Схопилася за голову. Що мені робити? В сінях під стіною кулемет і два диски. На підлозі – кров з ялівки. За що хапатися? Нема нікого, аби мені допоміг все це сховати. Зливаю кров водою. А кулемет? Де його сховати? Якщо в хаті москалі знайдуть – Сибіру не минути. Руки тремтять. Беру кулемет і тягну на мочирку. За стодолою росла смерічка з дуже густими гілками. Пхаю кулемет під смерічку, накриваю мохом і травою. Два диски запхала під оборіг і прикрила землею. Все це роблю, а руки тремтять. І все поглядаю на вулицю, чи не йдуть москалі.

Тільки все поховала, трохи прийшла до тями, як вулицею сунуть облавники. Зайшли до хати і стали заглядати по всіх кутках. Я вдаю, що не боюся їх, але в думках прошу Господа, щоб скоріше забралися мені з хати. На їхні питання відповідаю впевнено, ніби нічого не знаю.

- Бандіти билі? - питає один москаль.

- Я що маю з бандитами? - відпо-відаю їм, - “Сєйчас посмотрім”, - каже старшина.

Дивіться. Я вам не бороню, - кажу впевнено.

Покрутились по хаті, пішли до комори, почали шукати в сінях.–

А там что єсть? - показує на драбину.

Хотів лізти на стрих, а потім показав на дверці від пивниці, у якій був ще й бункер. На тих дверцях якраз і стояла драбина.–

Нічого там нема, - відповідаю.–

Посмотрім, - щось собі бурмоче під носом.

Забрала драбину, відкрила вічко від пивниці,- а там – картопля. Один з облавників глянув і сказав: “Нє надо. Пошлі!”

Вони пішли, а мені серце вривається. Здається, ось-ось вилетить із грудей. Так калатає, так калатає! Руки тремтять, не знаю, за що триматися, аби не впасти.

У бункері в цей час переховувалися троє повстанців. Вони були заскочені так раптово, що не встигли вийти з села до лісу. Мати Божа врятувала їх від смерти, а мене – від сибірського заслання. І хату могли спалити...

На другий день прийшли з Тисова повстанці. Я їм розказую, у якій була біді. Натомість вони питають: "А де наш кулемет?"

Побігла за стодолу, щоб з-під смеріч-ки забрати кулемет, а його там немає. В очах мені потемніло: що ж то тепер буде? Де я їм візьму кулемета?

Прийшла до хати й сказали, що кулемета нема. Хтось його викрав.

Повстанці покликали сусідських хлопців і запитують їх, де подівся кулемет.

Хлопчаки відпираються. Кличуть Марисю Гаврилову і розпитують. Вона також нічого не знає.

Увійшла до хати сестра Марисі Шубин, тато їй шепче: "Зосю, де подівся кулемет? Біда буде. Хлопці не знають жартів". – "Тихо, – каже Зося. – Хлопчаки його вкрали, а я все бачила і переховала. Ходіть за мною".

Тато пішов за Зосею і заніс кулемет до сіней, припер до стіни, а сам до хати. Партизани все ще допитують сільських хлопців, бачимо, будуть їх бити. Вони за кулемет головою відповідають. Отож, тато каже повстанцям: "Відпустіть хлопців".–

Не відпустимо, поки не буде кулемета.–

Відпустіть, – каже батько, – кулемет у сінях, ідіть почистіть його. Він дуже брудний.

Хлопців відпустили. Принесли кулемет до хати і питають тата, де він був?–

У тої дівчини, що недавно пішла з хати, – сказав батько, – вона його

повернула вам.

- А де диски з патронами? - знову І питають. І

- Є й диски, - зраділо відповідаю повстанцям, - я заховала їх під оборогом. Зараз вам принесу.

І принесла. Цілий вечір мали повстанці роботу, бо кулемет з дисками весь був у болоті.

Доводилось і таке перебути! Щодня мусили бути готовими до різних неприємностей, до різних несподіванок.