"Ти будь керманич наш в бурливім морі,

Щоб в тобі бачив люд привідця свого

І все чув добре слово в добру пору”.

(6, 90)

Слід підкреслити, що І.Франко оцінював І.Воробкевича не тільки як письменника і поета, але також і композитора. При цьому Великий Каменяр намагається зберегти об'єктивність, відзначаючи як сильні, так і слабкі сторони його таланту. Так, в листі до К.К.Попович Попович-Боярська Климентина Карлівна (1863-1945) – українська письменниця (1884 р.), він підкреслює, що "Данило Млака - писав багато лірики, дещо навіть досить доброго, - але...поезія його абсолютно не гріє і не морозить нікого" (7, 423), Проте вже через два роки в листі до І.Воробкевича І.Франко, від імені редакції часопису “Зоря”, дякує за надіслані поезії, обіцяє їх опублікувати і додає: "Сказати правду, славна наша Буковина хоч виплекала гарну і своєобразну групу писателів і поетів, котрої ви, високоповажний отче добродію, єсьте окрасою, в дотеперішній "Зорі" майже нічим не була репрезентована і для того подвійне нам пожадане Ваше щире слово" (8, 43 - 44).

Таким чином, ставлення І.Франка до свого старшого сучасника було далеко не однозначним. Особливо критично він поставив-ся до великих історичних полотен, характеризуючи їх як "довгі і поз-бавлені будь-якої вартості поеми” (9, 96) і протиставляючи їм драму Ю.Федьковича "Довбуш". Водночас І.Франко справедливо відзначає ліричу природу таланту І.Воробкевича, якого поетично називає "як одного з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження" (10, 115). Власне, у передмові до виданої в 1901 році окремої збірки поезій "Над Прутом” прославного буковинця І.Франко найглибше аналізує його художній талант. Звертає на себе увагу наголос на музичній природі поезій "буковинського співака”, який у "дрібних ліричних пісеньках... являється вповні паном своєї сили, розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого людського і народолюбного чуття”. Відзначаючи велику популярність і виховний зміст поезій, І.Франко додає: "Багато з тих пісень гомонить нині скрізь по нашім краї завдяки гарній музиці самого автора".

Отже, Франкова оцінка місця І.Воробкевича в україн-ській культурі була різною. Вона пов'язана з тими новими завданнями, які поставали в царині художньої творчості та в цілому українського мистецтва. Так, зокрема, характеризуючи глибоку кризу галицького театру 80-х років, він гостро критикує музично-драматичні твори Данила Млаки, протиставляючи їм п'єси Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного, опери Миколи Лисенка, твори Петра Ніщинського. Водночас Великий Каменяр щиро радіє з приводу певних успіхів свого старшого сучас-ника. Так, в іншій рецензії він не в силі приховати своє захоплення однією з кращих музичних комедій І.Воробкевича "Пан Мандатор", яка "гарною музикою і за своєю вартістю не поступається перед зарубіжними творами цього жанру" (11, 107).

Взагалі, творча постать буковинського митця в літе-ратурній спадщині І.Франка, як вже згадувалось, віддзеркалює художньо-естетичні погляди автора. Так, стверджуючи, що І.Воробкевич не виправ-дав покладених на нього надій стати поряд з Ю.Федьковичем, І.Франко додає, що він "виявив більший талант як музикальний композитор, ніж як поет, хоча й музикальні його композиції держаться більше німецької школи, ніж українського народного стилю” (12, 321).

Як відомо, І.Франко у статті "Думки профана на музикальні теми", полемічно загострюючи проблему українського національного стилю, виходить з хибної думки про шкідливість традицій церковної музики Дмитра Бортнянського, які підхопили представники "перемиської композиторської школи” - Михайло Вербицький та Іван Лаврівський, а згодом - Анатоль Вахнянин, Віктор Матюк, Ісидор Воробкевич. Безумовно, на їх творчість мали великий вплив традиції австро-німецької музики, зокрема, чоловічого хорового співу Liedertafel. Проте, не викликає сумніву тісний зв'язок музичної спадщини І.Воробкевича з народнопісенними джерелами, а саме з старогалицькою елегією, яка акумулювала численні риси українського фольклору.

Якщо І.Франко, незважаючи на глибокі знання в царині фольклору та інтерес до творчості класиків світового музичного мистецтва, все таки залишався любителем музики, то С.Людкевич став одним з основоположників музикознавства як науки та першим професійним музичним критиком в Галичині. Тому його оцінка творчої постаті І.Воробкевича має для нас особливе значення і вагу.

При вивченні наукових праць, досліджень та статей С.Людкевича, в яких він піднімає складні проблеми розвитку українсь-кої музики, особливе захоплення викликає їх серйозний аналіз, гостра полемічність і логіка викладу. Володіючи неабияким літературним талантом, С.Людкевич глибоко осягнув природу поезій Тараса Шевченка, до текстів якого, починаючи з М.Вербицького та І.Воробкевича, часто зверталися західноукраїнські композитори. На думку вченого, тільки муза М.Лисенка, завдяки "талантові і високій музичній культурі взагалі, а зокрема, завдяки його пильному студіюванню українських народних пісень", доросла до розуміння поезій Великого Кобзаря (13, 256). Що ж стосується І.Воробкевича, то С.Людкевич, на перший погляд, не шкодує гострих слів вокальним творам буковинця, називаючи їх "карикатуруванням" Т.Шевченка, якого той "убирає...постійно в зовсім чужі, ненародні строї - раз у мелодику німецьких сентименталь-них романсів, то знов у якісь штучні, неприродні акценти грубо пере-садного театрального пафосу" (14, 259).

Можливо, нині критика С.Людкевича може видатися надто різкою, але дослідник ставив перед західноукраїнськими компози-торами найвищу планку. Він добре усвідомлював, що тільки володар самобутнього таланту, який отримав вищу музичну освіту, може стати справжнім професіоналом, котрий поєднає національні традиції з досягненнями європейського мистецтва. На жаль, слід визнати, що І.Воробкевич тільки в декількох своїх творах, як "Круг містечка Берестечка", "Ой чого ти почорніло", "Огні горять”, зміг частково задовольнити високі вимоги С.Людкевича. Відзначаючи велику популяр-ність в Західній Україні окремих хорових композицій буковинця, що відзначаються яскравою