Безвихідь зовнішньої політики маршалка пов’язана з труднощами східної політики, з федераційною концепцією, без існування якої не могло бути Польщі і яка була спрямована проти радянської Росії. [3;3].

І в цьому полягає сутність суспільної функції політики Ю.Пілсудського, що була вигідною більше для суспільних верств, ніж для робітничого класу. Такою була об’єктивна функція політики маршалка Ю.Пілсудського, який був людиною однієї ідеї: незалежності держави.

На тлі цілого суспільно-історичного комплексу постать Ю.Пілсудського отримала своє місце. Його роль формували умови, які він сам собі створив, що є зазвичай великим мистецтвом. Здобуття влади виявилось легшим, ніж її використання для добро краю.

Політик типу Ю.Пілсудського, що починає свою політичну кар’єру як лівий, але щиро бажав виконувати завдання загальнонаціонального масштабу, рано чи пізно постає перед альтернативою – залишитися в рамках „лівого” спектра політикуму, чи служити загальнодемократичним цивілізаційним або ж націонал – державним пріоритетом. Саме останній шлях ясно обрав Ю.Пілсудський в останні 20 років своєї політичної діяльності.

Це була людина, здатна у необхідний момент діяти дуже рішуче і вчасно зробити той або інший вибір.

В сучасній історіографії більше уваги приділено вивченню українсько-польських стосунків і зовсім мало досліджень, які б стосувались політичних погялдів Ю. Пілсудського. Аналіз опублікованої історичної літератури свідчить про те, що дана тема не розкрита і не була предметом спеціального дослідження. Тому нашою метою є комплексно, на основі узагальнення і критичного осмислення всіх доступних джерел і матеріалів здійснити аналіз і оцінку політичних поглядів провідного польського діяча Б. Пілсудського. А звідси основне завдання даної статті: простежити процес формування політичних поглядів Начальника польської держави Ю. Пілсудського.

Особливе місце в політичній доктрині партії займала проблема майбутнього суспільства і держави на соціалістичних началах.

До 1905 р. ППС існував напрям, який проголошував, що метою партії є безкомпромісна боротьба з царатом. Прибічники цього напряму намагалися створити масовий суспільний рух і перетворити його в підвалину для нового антиросійського повстання, внаслідок якого малла виникнути вільна і демократична польська республіка [13, 56].

Великий вплив на формування майбутньої Польщі мала революція 1905-1907 рр., яка спричинила до пожвавлення політичного і культурного руху в середовищі робітників, селян та інтелігенції. І хоч вона не принесла перемоги організаторам антицарських виступів, однак вже з цього часу накреслились перспективи боротьби за волю і незалежність.

Важливою проблемою ППС було ставлення до буржуазних урядів. Саме це поділило партію на лівицю і правицю або ППС-фракцію революційну, на чолі якої став Ю. Пілсудський.

Програма ППС – фракції революційної проголошувала. Що незалежність “виникає з самої суті соціалізму і є виявом духовних і матеріальних інтересів робітничого класу в Польщі” [2, 364]. З самого початку програму Ю. Пілсудського характеризувало зацікавлення державою і зміцнення державної ідеї. Поняття “держава” було головним у діяльності його табору: народ може діяти тільки через державу, а держава – одна особа, в якій народ перестає бути безформною масою і стає предметом творчої дії. Для Ю. Пілсудського відродження держави було вирішенням польської справи. Він “зумів зробити розгнуздані партійні противенства нешкідливими для держави; депонував у цьому часі те, що необхідним для заснування Польської держави” [4, 298]. Було встановлено республікансько-демократичну форму правління, створено виборчий закон, що опирався на найбільш демократичні принципи загальних, рівних, таємних, прямих і пропорційних виборів.

Фактично відроджена Польська Республіка постала під знаком ППС [1, 39].

Ще до І Світової війни в польській історіографії утвердилась думка про існування двох основних концепцій щодо формування східного кордону і становища загарбаних земель та територій на схід від „лінії Керзонона”. Це інкорпораційна та федераційна. Першу територіальну представляв лідер ендеків Р. Дмовський. Як і більшість його прихильників, він вважав за доцільне приєднати стільки східних земель, скільки їх вдасться полонізувати. До складу Польської держави мали увійти значні території, на яких проживало непольське населення (тобто повернення до кордонів, що існували до 1772 р). Інші українські землі мали відійти до Росії, в якій ендеки вбачали противагу німецькій гегемонії [4, 296].

Другою щодо популярності і впливовості після концепції ендеків була “федералістина” програма Ю. Пілсудського. Вихідним її пунктом мав бути занепад багатонаціональної російської держави, відрив від неї прибалтійських країн, а також України і Білорусії. На цих територіях під гегемонією Польщі, мала виникнути федерація, до складу якої мали ввійти Литва, Білорусія і Україна, а пізніше інші держави. Провідна роль у цій державі відводилася польському етнічному елементу. Реалізація федералістичних планів в дійсності була замаскованою формою експансії на етнічно чужі землі. Була спроба утворити на цих територіях нову політичну систему без огляду на свободу і прагнення заселених її народів, котрих хочуть примусово з’єднати з польською державою [8, 67].

У 20-30-х роках “федералістична” програма Ю. Пілсудського зазнала певної модернізації і стала відомою як доктрина “польського прометеїзму” [11]. Головна роль у її реалізації відводилась розв’язанню української проблеми. Передбачалося, що внаслідок розпаду СРСР Польщі вдасться створити самостійну українську державу – Велику Україну, яка, по-перше, відмовиться від Західної України, а, по-друге, укладе унію з Польщею та увійде до польської федерації [12, 142-143].

Однак політичні концепції та плани Ю.Пілсудського, які стосувались формування східних державних кордонів, зазнали поразки. Не вдалося створити польсько-литовську федерацію, навпаки: відносини Польщі з Литвою погіршилися після захоплення Вільно