У Федора Павловича чотири синів: три рідних (Дмитро, Іван, Олексій) і один незаконнонароджений - Смердяков, і в кожному з них відобразилися різні риси «карамазовщины».

Старший з братів - Дмитро - людина неприборкана, пристрасна, самолюбна і одночасно добрий і великодушний. В ньому поєднуються протилежні початки: добре і зло, благородність і низькість. Він виражає «карамазовщину», якщо так можна виразитися, в «психологічному» плані. Батька свого Мітя ненавидить, вважаючи, що той пограбував його. До того ж Федір Павлович заважає йому добитися прихильності Грушеньки. І не один раз в роздратуванні Мітя говорив, що може убити батька. Проте в останню хвилину він все-таки зумів утримати себе від страшного злочину. Мітя глибоко страждає від свідомості, що часто кривдив людей, і хоче стражданням спокутувати свій гріх.

Міте багато в чому протиставив Іван - мислитель, філософ, прагнучий пізнати «порядок речей», зрозуміти значення життя. Він пристрасно, як істинний Карамазов, любить життя. І в той же час не приймає мир, створений богом. Іван - атеїст і не вірить, що коли-небудь наступить царство божие, і люди, випробувавши безліч страждань, пробачать одна одну, і на землі встановиться загальне примирення і гармонія. Іван піднімає бунт проти релігії, яка виправдовує людські страждання на землі і обіцяє їм блаженство в майбутньому. Він вважає, що ніяке блаженство і ніяка гармонія не можуть спокутувати ціною мирських сліз і мук людей - і перш за все безневинних дітей, ціною «слізок дитинчати».

У вуста Івана достоєвській вклав пристрасну і переконливу критику релігії і церковного навчання. Це з особливою силою прозвучало в розказаній їм «Легенді про Великого Інквізитора». Але ті ж аргументи, виказані проти бога, письменник хотів обернути і проти соціалістичних навчань. В міркуваннях Івана звучить думка про те, що не ніколи буде в світі встановлена справедливість, що людство ніколи не зможе стати щасливим, оскільки щастя і гармонію майбутніх поколінь неможливо купити ціною горя і зла, які переживуть люди, добиваючись цієї гармонії.

Бунт Івана проти бога і релігії - це бунт індивідуаліста. Не вірячи в світову гармонію і, по суті, не бажаючи її («Не хочу гармонії, через любов до людства не хочу»), він звільняє себе від всіх етичних норм і приходить до висновку, що «все дозволено». Але Іван - теоретик, далекий від практичних справ. Він ненавидить свого батька (як, втім, і брата Мітю, і хоче, щоб «один гад з'їв іншу тварюку»), але зважитися на батьковбивство не вирішуєте». Проте його проповідь «вседозволеності» знаходить відгук в душі озлобленого ..лакея Смердякова. Іван знає, що Смердяков збирається убити батька, але не намагається перешкодити йому і тим самим як би заохочує злочин.

Вбивство Федора Павловича Смердяковим, по думці достоєвського, з'явилося слідством розсудливої «карамазовщины», «карамазовщины» «філософської», втіленої в образі Івана, результатом безвір'я і нігілізму.

Смердяков - найогидніший прояв «карамазовщины». У нього немає ні принципів, ні переконань. Він ненавидить весь світ: людей, Росію, людство. В ньому достоєвській відтворив самий низовинний прояв міщанського духу, лакейство, цинізм і етичне падіння особи.

Особлива роль в романі відведена молодшому з братів - Алеше Карамазову, якого письменник мав намір зробити позитивним героєм. Вихований стариком Зосимой, який учив його «вищій правді життя», він виступає в романі як носій лагідності, всепрощаючого, упокорювання, етичної чистоти і любові до людей. І хоча він теж Карамазов, але прагне подолати в собі «карамазовщину», намагається примирити людей, допомогти їм знайти себе, знайти спокій і душевну рівновагу. Але це далеко не завжди йому вдається. До Алеше пнулися всі страждаючі і скривджені люди, і особливо його люблять діти. Саме до них він звертається в кінці твору із закликом бути завжди «добрими, сміливими і чесними». І в цих словах звучала надія достоєвського на молоде покоління.

Але Алеша показаний на самому початку свого життєвого шляху. Він робить поки тільки перші кроки, і тому його образ розкритий в романі ще в недостатньому ступені. Достоевский мав намір написати продовження романа, де збирався провести свого героя через багато радощів і тривоги життя і врешті-решт привести його в табір революціонерів. «Він вчинив би політичний злочин, - говорив письменник А. З. Суворіну.- Його б страчували. Він шукав би правду і в цих пошуках, природно, став би революціонером...» Цей задум, ймовірно, виник у достоєвського під впливом розвитку революційних подій кінця 70-х років.

Роман «Брати Карамазови» - свідоцтво наполегливих пошуків письменником відповідей на найважливіші питання людського буття, його роздумів про шляхи і перспективи розвитку і перетворення суспільства.

Останньою крупною подією в житті і творчості достоєвського стала нею знаменита «Мова про Пушкіна», яку він вимовив 8 червня 1X80 року па торже-

ственном засіданні Суспільства любителів російської словесності, присвяченому відкриттю пам'ятника поету в Москві.

Пушкінські торжества проходили в атмосфері небувалого підйому. Але найяскравішим і вражаючим в них з'явився виступ достоєвського. Своїй мові письменник надавав особливе значення. Він багато і серйозно працював над нею, сподіваючись в концентрованій формі виказати свої думки про значення спадщини геніального художника для подальших поколінь і спробувати розкрити національний характер творчості Пушкіна і його світове значення. Але достоєвській говорив не