Створюючи свою теорію, лівійський лідер звернувся до робіт М. Бакуніна, В. Леніна, Краготкіна. Перша частина починається з критики традиційної буржуазно-соціалістичної і політичної системи. М. Каддафі, як і анархісти, відкидає всі існуючі в світі системи, називаючи їх „порождениям борьбы за власть между орудиями правления” [М.Каддафи Зеленая книга, с. 17], підкреслюючи, що переможцем в цій боротьбі „всегда выходит орудие правления – отдельная личность, группа людей, партия, класс, побежденным всегда оказывается народ” [М.Каддафи Зеленая книга, с. 17].

Відкриваючи політичні системи, М. Каддафі приходить до висновку, що „государство – это искусственное политическое, экономическое, а иногда военное устройство, никак не связанное с понятием человечество... ” [М.Каддафи Зеленая книга, с. 18]. Аналізуючи роботу П. Кропошкини „Государство, его роль в истории”, М. Бакуні на і М. Каддафі, постає теза про те, що для визволення країни необхідне знищення держави шляхом соціалістичної революції. [Анатольев. Каддафи: государство и общество // НАС. – 2001. – №10. – с. 31]. На думку М. Каддафі засоби чи методи управління суспільством є основою політичною проблемою, що завжди стоїть перед людством. „Демократия домени значить власть народа, а не власть тех., кто заменяет народ. Парламенты стали узкой преградой между властью и народом, в результате чего, народ оказывается изолированным от политики...” [М. Каддафи Зеленая книга, с. 21]. Ця проблема мала вирішуватися шляхом встановлення „такого правительства, которые мало бы заставить людей повиноваться, причем само бы не выходило из повинования общества” [М. Каддафи Зеленая книга, с. 18].

М. Каддафі вводить нове значення терміну „демократія”, вважаючи це народним самоконтролем. Народ сам здійснює контроль над собою і суспільством. Іншими словами, політична модель М. Каддафі являє собою бездержавну форму народовладдя – це ідея анархізму „Общество само осуществляет контроль над собой... Орудием правления является народ ... народ контролирует себя сам”. [М.Каддафи Зеленая книга, с. 55-56]. Однак невипадково зауважує „если революция ошибается, то нужно поправить революцию” [М.Каддафи Зеленая книга, с. 57].

Особливої уваги заслуговує концепція „прямого народовладдя”, що здійснюється через систему народних конгресів (див. дод.) і народних комітетів, що на його думку, є єдиним джерелом народної демократії „народные конгрессы и народные комитеты не плод фантазии, они представляют собой конечной результат борьбы за демократию” [М.Каддафи Зеленая книга, с. 45].

Розглядаючи концептуальні засади, викладені в „Зеленій книзі” постає питання: М. Каддафі виступає як ідеолог централізму чи федералізму? На перший погляд лівійський лідер відстроює позиції посилення центральної влади, адже народні комітети об’єднуються в Всенародний загальний конгрес. Однак за „третьою Світовою теорією” він виступає законодавчим органом. На ньому відбувається лише обговорення рішень місцевих народних зібрань. Таким чином його ідею перетинаються з теорією П. Кропошкіна про окремі союзи, що об’єднуються між собою [Кропошкин. Записки революционера, с.378].

Однак на практиці (підпорядкував 44 округи центру) лівійський лідер виступає як авторитарний централізм.

Він вважає, що будь-яка диктатура є негативним явищем для країни. Розвиваючи цю ідею М. Каддафі стверджує „во всех случаях народ не является ни классом, ни партией, ни племенем, которые представляют собой лишь часть народа, составляя меньшинство” [М.Каддафи Зеленая книга, с. 35]. Тому в цьому питанні існують фундаментальні розбіжності концепції соціалізму М. Каддафі і марксистським розумінням соціалістичного суспільства. Відмітимо, що з вище сказаного виходять і деякі суперечливості: М. Каддафі пропонує об’єднання всього народу в організації, в яких так чи інакше зберігається виборча система, хоча сам лівійський лідер вважає її несправедливою „ ... выборы и референдум, были придуманы для того, чтобы ... создать новое орудие правления” [М.Каддафи Зеленая книга, с. 42]. Більше того абсолютно незрозумілою постає необхідність існування Вищого народного комітету, якщо він не може відмінити рішення місцевих народних комітетів. В „Зеленій книзі” йдеться про контроль за виконанням рішень, однак тоді незрозуміла наявність такого контроль, якщо народ сам приймає рішення. Цей контроль схожий до ленінської ідеї влади рад. Однак ще більше вона близька до децентралізованої системи так званих „вільних рад” українського анархіста Махно, що передавав всю владу трудовій общині, при цьому не відновляючись від системи революційних військових рад, як і М. Каддафі поряд з народними комітетами вводить – революційні комітети [Анатольев. Каддафи: государство и общество // ННС. – 2001. – №10. – с. 33; М.Каддафи Зеленая книга, с. 47].

Велику увагу М. Каддафі приділяє проблемі, яка хоч і вирішується в окремі періоди історії, в сучасному світі не знайшла вирішення. Це проблема Закону, адже „неправомерно и недемократично поручать выработку Закона общества комитету или парламенту” [М.Каддафи Зеленая книга, с. 51]. Тому М. Бакунін говорить про заміну державного закону національним, що буде відповідати інтересам нації. [Бакунин. Филос., социология, политика, с. 442]. М. Каддафі, розвиваючи цю думку говорить „подленным законом общества является либо обычай, либо религия” [М.Каддафи Зеленая книга, с. 51]. Як наслідок – Коран проголошено законом суспільства в СНЛАД.

На початку лютого 1978 року в Лівії виходить друга частина „Зеленої книги”. В теоретичних розробках лівійського керівництва створено економічні основи „лівійського соціалізму”, який переважав капіталістичну і соціалістичну системи. В якості головного принципу взаємовідносин в економічній сфері М. Каддафі висуває гасло „партнеры, а не наемные работники” [М.Каддафи Зеленая книга, с. 58]. Він фактично повторює