Творець незбагненно прекрасного світу

Кожен прожитий день відділяє нас від миті, в яку завершився земний шлях Адальберта Ерделі, і уже не роки, а де-сятиліття пролягли крізь простори Віч-ності. Не залишилось тих, хто знав його молодим, із плеяди учнів і сорат-ників першою призову остались лишень «останні з могикан», а недавні учні по-воєнних літ нині ледь не «патріархи»... Та пам'ять про художника живе, не тьмяніє, з покоління в покоління пере-даються перекази про митця, що ще за життя став легендою Закарпатського мистецтва. І не так вже важливо, що у цих оповіданнях правда, а що доми-сел: аби стати легендою, треба бути достойним її.

У своїх судженнях про художників минулого ми часто-густо кидаємося з однієї крайності в іншу: то скромно задовольняємося порівнянням з ким-небудь «із сусіднього села», то з тією ж легковажною безвідповідальністю про-штовхуємо в сонм геніїв людства. Мислиться, час зважених, науково обґрунтованих оцінок Адальберта Михайлови-ча Ерделі ще попереду: його творчість поки що вивчена у недостатній повно-ті (навіть ґрунтовної монографії про нього ще не написано), і взагалі слід глянути на нього свіжим поглядом, мо-жливо, під неординарним кутом зору, в історичній перспективі і з урахуван-ням творчого досвіду XX століття. Але й нині ніхто не візьметься заперечувати, що Ерделі був і залишається видат-ним і справді талановитим художни-ком Закарпаття, визначним педагогом і одним із основоположників закарпат-ської школи живопису, громадським діячем і організатором художнього життя, для Закарпаття і його національ-ної культури він зробив безмежно ба-гато, і його ім'я завжди значитиметься в анналах історії. В координатах всьо-го українського образотворчого ми-стецтва А. Ерделі в ряді тих, кого ми справедливо називаємо класиками XX століття — В. Кричевського, А. Петрецького, М. Бойчука, М. Глущенка, Т. Яблонської, І. Труша, О. Новаківського, Ф. Сільського, Й. Бокшая, Ф. Манайла... І, врешті, з повною на те підставою стверджуємо присутність творчості А. Ерделі в ареалі європей-ського мистецтва 1920—1940-х років; його полотна не загубились би у співставленні з багатьма дуже великими і знаменитими майстрами європейського рангу. І якщо досі його мало знають не лише у Парижі і Нью-Йорку, але навіть в Києві і Москві, то це тільки наша спільна вина — перед пам'яттю художника і всім культурним співто-вариством.

Адальберт Михайлович Ерделі про-жив велике, насичене подіями життя. Він пізнав скруту і достаток, подовгу жив у Парижі і Мюнхені, об'їздив пів Європи, його твори купляли музеї і ко-лекціонери, експонувались на вистав-ках в десятках міст і країн Європи і Америки, він користувався успіхом у середовищі критиків, художників, знав-ців, серед глядачів і ... у жінок. Він міг би стати модним процвітаючим портре-тистом, мати ательє де-небудь на Мон-мартрі, нажити багатство або, скажімо, стати професором якої-небудь столич-ної Академії. Та міг би загубитися в строкатім різнонаціональнім натовпі шукачів слави, стати одним з багатьох наслідувачів і епігонів, втратити своє обличчя. Всього цього не сталося: і у житті, і в мистецтві врешті-решт усе вирішують не привхідні обставини, а особистість художника. І ще він був не просто художником, навіть дуже тала-новитим, але художником закарпатським, і не лише тому, що народився у селі Загатті і помер в Ужгороді. Ер-делі не мисли» себе поза рідним краєм, йому він присвятив усе життя, всю творчість — до останнього мазка. В яких-будь мандрівках всі його шляхи вели до маленького і загубленого в са-мім центрі Європи шматочка землі, але це була земля батьків, вітчизна. Невже насправді, запитував Ф. М. Достоевський, є якесь хімічне поєднання люд-ського духу з рідною землею, що ві-дірватись від неї ні за що не можна. Суворі ревнителі «національної ідеї» могли б дорікнути А. Ерделі, що дале-ко не всі його твори присвячені За-карпаттю і навіть ті, які написані тут, не завжди виражають найхарактер-ніші його риси і особливості,— так, на-приклад, як у творчості Й. Бокшая чи Ф. Манайла, А. Коцки чи Е. Контра-товича. Заперечувати це тяжко, але, можливо, саме Ерделі, а не хтось ін-ший, ще років з сімдесят тому глибо-ко пройнявся однією думкою, до усві-домлення якої ми приходимо лише те-пер, і то не всі. Йдеться про те, що до-ля самостійної місцевої школи і шир-ше — всього національного мистецтва, його творчого потенціалу і повноправ-ного місця в колі інших національних шкіл, залежить не тільки, можливо, не стільки від естетичного освоєння місце-вої тематики, скільки від якості живо-пису, його художнього рівня, що співставляється з рівнем, досягнутим високорозвинутими шляхами. Адальберт Ерделі звалив на свої плечі цю вели-чезну відповідальність і поставлене перед собою завдання виконав з ар-тистичним блиском, у самім складі на-тури художника, в складі думок, по-чуттів, побуту, нарешті, в головнім — творчості був закладений не показний і не запозичений артистизм. Характер А. Ерделі, масштаб його неординарної особистості ніяк не суміщалися із «пра-вильно» регламентованим існуванням чиновницько-міщанського зразка, ніІ упорядкованим, застрахованим від не-сподіванок, розміреним життям провін-ційного живописця. Так, він користувався усміхом, і портретів його пензля добивалось багато осіб і з «вищого світу». Але з тією ж легкістю, з якою він їх писав, художник міг ними знехту-вати заради портретів старого вівчаря на полонині або смаглявої селянки, що зустрілась йому на запиленій, розпече-ній сонцем дорозі. За його картини платили немалі гроші, але нерідко було, що через кілька днів у кишенях його бездоганного костюма не залиша-лось й мідного