проїла, і тільки цигани-скрипалі згадували потім безоглядну щедрість художник;). А коли в хаті був гість, а в карафі сухе дно, господа]) без найменших коливань знімав зі стіни чу-довий натюрморт — в оплату за бутель молодого закарпатського вина. Якщо зачіпались інтереси мистецтва і худож-ників, під загрозою виявлялось життя і гідність невинного, Ерделі ставав на їх захист, і наслідки конфліктів із влас-тями його надто не хвилювали. 1 нині ще переказують багато веселих і сум-них оповідей про Адальберта Михай-ловича, в яких важко, напевно немож-ливо, відокремити істину від вимислу. Художник сам творив легенду, і своє життя вибудував як прекрасний твір мистецтва, що назавжди залишилось в історії Закарпаття і його культури.
Цей артистизм, що не мав, до сло-ва, нічого спільного з претензійно-нехарною «богемою», яку хтось охрестив «міщанством навиворіт», виражався і у бездоганному смакові, природній витон-ченості і особливій елегантності Ерделі: ні найменшої вульгарності, пихи, заро-зумілості. В кім відчувався аристокра-тизм найвищої проби — аристократизм духу. Розкішне торжество духовного начала над життєвою суттю покоряло кожного, хто мав щастя спілкуватися з художником і здатен був це оцінити.
Вишукано, витончено артистичним був і живопис Ерделі. Напевно, лише сам художник знав, якого напружен-ня коштував йому кожен твір, але на суд глядача він представляв полотна, написані на рідкість легко, вільно, нат-хненно: ніякого «поту», ніякої вимуче-ності. Живопис для нього був більше, ніж професія; він був змістом і найбіль-шим щастям усього життя, і та ра-дість, з якою він змішував фарби на палітрі і накладав їх на полотно, пе-редається нам. Кожен мазок — про-довження душевного поруху художни-ки, його мислі, почуттів, настрою, і ми майже фізично відчуваємо емоційну наповненість його живопису і чи не буде умиротворена, плавна протяж-ність прозорої барви і її найтонших, найделікатніших нюансів чи різкі, мов удари, акценти і контрасти.
Дивлячись на завжди усміхненого, доброзичливого, елегантного А. Ерделі, далеко не всі знали або хоча б здога-дувалися, наскільки нестерпно важким виявилось останнє десятиліття його життя. Напевно, не забулися гірка обра-за і розчарування, що уразили Адаль-берта Михайловича в перші ж дні воз-з'єднання Закарпаття: по своїй наїв-ності він прибив на воротах власноруч-но написану вивіску «Академія ми-стецтв» (можливо, все життя він мрі-яв про неї!), але «вищестоящі товари-ші», що прибули з Києва, лише посмі-ялись і звеліли зняти її. Художнику, який вище всіх благ ставив духовну і творчу свободу, було важко пристосу-ватися до порядків, запроваджених і у Спілці художників, і в училищі, де він з такою турботою і чистою, безко-рисливою радістю ростив і виховував нове покоління закарпатських живо-писців. Він не міг зрозуміти, чому він повинен писати на виставку, не так і не те, до чого лежить душа, а так і те, що вважає за потрібне «начальство», чому він, художник європейського рангу, повинен заробляти на хліб насущ-ний не творчістю, а копіюванням жахли-вих портретів «людини з вусами». Бува-ли дні, коли трапезу складали картопля (на фарфоровій тарелі!) і кринична во-да (в кришталевій карафі!), але не злидні, які сприймав зі зверхністю розо-реного лорда, а відчуття несвободи, за-лежності від якихось сил було найбо-лючішим.
А незабаром почалась уже зовсім абсурдна і до того ж криклива кампа-нія, у центрі якої опинився він сам — в ролі «формаліста», «космополіта», «низькопоклонника перед гнилим Захо-дом» і ледь не «підсобника імперіаліс-тичної реакції». І це все про найвидатнішого художника Закарпаття, все життя і творчість якого освячені най-чистішою патріотичною любов'ю до рідної землі і рідного народу! Газети обливали брудом, на зборах «пророб-ляли», змушували в чомусь справдо-вуватися, розкаюватися; гай-гай!— із пісні слів не викинеш,— тяжко позабути, що до цього ганебного судили-ща доклали руки деякі з колег і навіть учнів. Вже якщо комусь і необхідне по-каяння, хай запізніле, але все ж очищаюче, то всім нам, які не захистили і не вберегли від принижень художни-ка, що став гордістю Закарпаття і всієї національної культури. Скільки ж кар-тин залишилось ненаписаними і якої непоправної шкоди завдано мистецтву, всім нам.
І все ж Ерделі працював, творчість і життя до останньої години були для нього рівнозначними поняттями. На-певно, не всі твори повоєнних років здійснені на тім високім рівні, з яким пов'язується ім'я художника, на деяких лежить карб вимушених компромісів і поступок пануючим тоді вимогам, і все ж Ерделі — це завжди Ерделі!
Якщо живопис можна переповісти словами, то це означає, що він або не-високої якості, або взагалі не потрібен.
Картини А. Ерделі не піддаються навіть найпоетичнішим і образним описам, бо ж душа їх — барви, а барви треба ба-чити. Та й чи можна вмістити все не-вичерпне, розтратливе багатство його колоризації в якусь одну формулу, як-що, за словами одного з критиків, він «уже не раз змінив фарбовий спектр своєї палітри, то доходячи до пуритан-ства, то вражаючи найніжнішою грою відтінків, то нападаючи на глядача об-міркованою зухвалістю найяскравіших барв». В Ерделі не було необхідності шукати колір для втілення своїх заду-мів, колір жив у нім самім, і світ він бачив і відчував у кольорі. Світ не статич-ний, що застиг в первозданній пишнос-ті, а незбагненне прекрасний у своїй вічній мінливості, і тому так мінливий і сам художник, і колір його творінь. «У моїй художній творчості,— говорив Адальберт Михайлович,— відбиваєть-ся вся сутність мого буття. Постійний неспокій, вічний рух, і це я хочу вислови-ти у творчості. Спосіб і гармонія вислов-лювань змінюються. Змінюється все навколо мене,