Творчий шлях Івана Яковича Франка.
Іван Якович Франко (27.08.1856 – 28.05.1916) – письменник, один з найвизначніших духовних провідників України. Народився в с. Нагуєвичах, Дрогобицького повіту (тепер Львівщина) в родині селянина-коваля. У 1875 році закінчив гімназію у Дрогобичі, дальше навчався у Львівському університеті.
Іван-Франко – велет розуму і духу. Його коло інтересів і знань сягало світових масштабів: глибокий лірик, проникливий майстер новел, оповідань, повістей, романів, оригінальний драматург, літературний критик, історик, теоретик у галузі естетики, політичної економії, філософії, мовознавства. А яка грандіозна його перекладацька діяльність! Адже він вільно володів грецькою, латинською, єврейською та французькою мовами. Перекладав також твори англійських та італійських письменників. Досконало знав і користувався в письмі українською, російською, польською, німецькою. Добре знаючи всі слов’янські мови, Франко перекладав з болгарської, словацької, сербської, хорватської та чеської.
Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була його друга збірка „З вершин і низин” (1887), в яку входили головні твори його суспільної лірики („Товаришам із тюрми”, „Вічний революціонер”, „Каменярі”, „Земле моя” і інші.). Вона революціонізувала молоде покоління.
Вершиною інтимної лірики Франка є „Зів’яле листя”(1896).
У збірці „Мій Ізмагард” (1897) переважають філософські мотиви: про добро й зло, красу і вірність, обов’язок і зміст людського життя. Страждання рідного народу в ліричних творах „По селах”, „До Бразилії”. Драму власного життя Франко відобразив у збірці „Із днів журби”. Багато автобіографічного вклав у свою найвизначнішу поему „Мойсей” (1905), в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.
Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів. Вона починається з „бориславського циклу”, в якому Франко подає жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Вершиною прози Франка є повість „Boa constrictor” (1872) і соціальний роман „Борислав сміється” (1882). У них вперше відображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості.
На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість „Захар Беркут”, в якій відобразив героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів у 1241 році.
Проза Франка відзначається жанровим багатством і реалістичним зображенням всіх прошарків суспільства. У драматургії виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми і комедії. Найвизначнішою є драма „Украдене щастя” і віршована історична драма „Сон князя Святослава”. Збагатив українську літературу і у жанрі дитячої літератури книгами „Лис Микита”, „Коли ще звірі говорили” і інші. Особливо велика перекладницька діяльність Франка, яку він не припиняв усе своє життя.
Отже, всебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури – зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був „золотим мостом” між українською і світовими літературами.
Від Франка беруть початок багато наших талантів. Із Франкового джерела додаємо собі одержимої віри в людяність, бо все, що приходить від нього, змушує ненастанно поєднувати, врівноважувати і витворювати в собі як певну нерозривну цілість чуття незалежної до рідного українського народу й до рідної національної сім’ї України та загальнолюдського духу. Адже Франко продовжував мовні традиції свого геніального учителя Тараса Шевченка, сприяв процесові розвитку єдиної загальнонаціональної української мови.
