У споминах С.Русової дається оцінка І.Огієнку як вмілому організатору-державнику, як надзвичайно працездатній людині, цілком відданій українській справі, залишаючись на її сторожі до останньої хвилини.

Спогади П.Скоропадського дають яскраву оцінку вмінню І.Огієнка по-діловому, самовіддано, без зайвої метушні розв’язувати завдання державної

ваги, що стосувалося створення навчальних закладів, організації їх роботи, українізації навчального процесу, питань життя і діяльності церкви і релігії, формування викладачів-теологів на богословському факультеті, курсах з релігії та ін.

У спогадах П.Солухи, що являють собою збірник матеріалів різних діячів часів української національної революції, де дається оцінка діяльності П.Скоропадського в галузі освітньої і релігійної роботи, на фоні чого яскраво відображено особистість І.Огієнка, його роль в цих справах як міністра освіти і сповідань.

Чимало документальних матеріалів і роздумів про діяльність І.Огієнка як міністра сповідань знаходимо в спогадах старшого підполковника ад’ютанта С.Петлюри О.Доценка. Зокрема “Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної церкви”, ухвалений Радою Народних Міністрів (1 січня 1919 р.), Декрет Директорії УНР, Про створення Священного Синоду (7 жовтня 1919 р.), Універсал Директорії про його скликання, відображено хід його роботи, його оцінка релігійниками, дається характеристика церковним стосункам в Україні.

В.Винниченко і П.Христюк у своїх спогадах засвідчують факт призначення на високі міністерські посади І.Огієнка в урядах П.Скоропадського і УНР доби Директорії. О.Войнаренко, який був свідком наукового і релігійного сходження І.Огієнка, описав все це як очевидець даних подій в житті Українського народу уже будучи в еміграції.

С.Ярмусь, сучасний релігійний діяч Канади, учень І.Огієнка, дав високу оцінку своєму учителю і вченому, церковно-релігійному діячу, назвав коло тих професорів Київського університету Святого Володимира, які відіграли вирішальну роль у формуванні суспільно-політичних поглядів цієї феноменальної людини – державника і церковно-релігійного діяча, щирого патріота України.

У монографії М.Тимошика “Лишусь навіки з чужиною...” спогадам про Івана Огієнка присвячено частину третю монографії (“Спогади"). В ній дають високу оцінку постаті Митрополита Іларіона з вершини сьогодення Блаженнійший Василій Митрополит (родом з Кадубівців на Буковині), всієї Канади, первоієрарх Української православної церкви в Канаді як людині божественного покликання, Голова Президії консисторії Української православної церкви в Канаді Протопресвітер д-р Олег Кравченко як своєму найбільшому учителю, особистий секретар митрополита Іван Похильчук.

Особливе місце в джерельній базі належить листуванню С.Петлюри з І.Огієнком як міністром сповідань та Уповноваженим уряду УНР. Зокрема в ланцюгу листів до міністра сповідань І.Огієнка за 1921 р. С.Петлюра дає оцінку діяльності останнього як церковно-релігійного діяча, говорить про чергові завдання в галузі церковного життя, виходячи з нової дійсності, коли українська революція 1917-1920 рр. потерпіла поразку, схвалює програму діяльності на майбуття, розроблену І.Огієнком, говорить про українізацію церкви, видання церковних книжок і їх пере транспортування в Україну, акцентує увагу на тому, що Українська Автокефальна Церква повинна головою церкви мати власного Патріарха, наголошуючи, що така церква допоможе зміцненню та впливу української державності, турбується про долю українського православного населення, що перебувало в межах Польщі після поразки української національної революції 1917-1920 рр.

Не менш цінним з точки зору проблеми єдності української церкви не тільки в період дослідження, а й на сучасному етапі є листування Митрополита Андрія Шептицького і Митрополита Іларіона (Івана Огієнка), де піднімається питання єдності УАПЦ і УГКЦ, підкреслюється необхідність пошуків шляхів такого єднання українських церков різних віровизнань в ім’я народу, в ім’я державної єдності українців. Ці ж проблеми Митрополит Шептицький піднімає в листах до українських православних архієреїв, а також до української православної інтелігенції.

До важливих джерел дослідження належать також деякі документальні матеріали, зокрема “Конституційні акти України. 1917-1920” Конституційні акти України. 1917-1920: Невідомі конституції України. – К., 1992., матеріали і документи Української Центральної Ради Українська Центральна Рада: Докум. і матеріали: В 2-х т. – Т.2. 20 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – К.: Наукова думка, 1997., де містяться деякі біографічні дані Огієнка та інформація про склад викладачів Київського університету. Сюди ж належать документи і матеріали мартирології українських церков Мартирологів українських церков: Документи і матеріали. – Торонто-Балтимор: Смолоскип ім.В.Симоненка. – 1987. – Т.1..

Значне місце у дослідження обраної проблеми належить працям самого Івана Огієнка, які належать частково і до джерел і до наукових праць: мова йде про листи, про документи, які він опрацьовував як міністр оповідань і як митрополит, про його спогади і наукові праці, що стосуються церковно-релігійного життя українства. Огієнко І. Українська культура. – К., 1992; Його ж: Моє життя // Наша культура. – 1935. – Кн..7; Українська церква: Нариси з історії української православної церкви: У 2-х т. – К., 1993; Українські церкви за Богдана Хмельницького. 1647-1657. – Вінніпег, 1955; Українська церква за час Руїни. 1657-1687. – Вінніпег, 1956; Життєписи великих українців. – К., 1999; Іларіон. Слово істини: архіпастирські послання