Офіційно своє ставлення до релігії Центральна Рада висловила в кінці грудня 1917 р. на засіданні Малої Ради такою резолюцією: “Державним нашим ідеалом є такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому утворення яких-будь адміністративних установ для тої справи було б віддаленням від ідеалу. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. – С.344. Тому-то за Центральної Ради не було створено Міністерства віросповідань.

Поскільки верховне українське керівництво – Голова Центральної Ради М.Грушевський і Голова Генерального секретаріату Винниченко церкву не сприйняли, то скликано у Києві напередодні старого нового року 13 січня 1918 р., проходив практично без участі держави, без її підтримки. На прохання організаторів Собору з доповіддю “Відродження Української церкви” перед поважним духовенством виступив молодий, 35-літній професор Київського університету Іван Огієнко. У своєму викладі доповідач свідомо наголошував на відродженні, а не на створенні Української церкви. Переконливо залучаючи до своїх аргументів свідків старої Української церкви – безцінні лаврські стародруки – про її існування і боротьбу за самостійність, він аргументував свою думку про необхідність не українізації,а дерусифікації церкви, її “відмосковлення”. Йшлося, отже, про не канонічність приєднання Української церкви до Московського патріархату Огієнко І. Українська церква. – С.192., що сьогодні не хочуть визнавати деякі ревнителі російського православ’я в Україні.

Після досить успішного виступу Огієнка частина духовенства несподівано підвелася з місць і почала співати український гімн “Ще не вмерла Україна”. Його обрали членом секції з підготовки до видання українською мовою богослужбових книг, яка створювалася при постійно діючому робочому органі Церковного Собору. Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – С.39.

Налаштований прихильно до дерусифікації церкви, Собор не зміг завершити своєї роботи у зв’язку з наступом більшовицьких військ на Україну та складними політичними подіями в ній у січні-березні 1918 р. Білокінь С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920 рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 2. – С.20.

Внаслідок цих обставин Центральна Рада була усунута від влади і їй на зміну прийшла українська держава Павла Скоропадського, який на відміну від М.Грушевського і В.Винниченка був людиною віруючою. І можна було сподіватися, що ставлення до церкви і релігії за гетьманату в Україні зміниться на краще.

Ставлення до релігії гетьман П.Скоропадський чітко висловив у “Законах про тимчасовий державний устрій України”. У розділі “Про віру” підкреслювалося: “Передовою в Українській Державі вірою є християнська православна. Всі не приналежні до православної віри громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України, користуються кождий на кождім місці свобідним відправленням їх віри і богослужіння по їх обряду”. Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції: В 4-х т. – Т.3. – С.5.

Надаючи великого значення релігії в житті людини, а також в суспільстві і державі, П.Скоропадський у соборі св.Софії прийняв миропомазання і склав присягу на вірність Україні. Там же. – С.4. Тим самим він протиставив себе силам окатоличення, силам атеїзму і політичним агресорам на Українську Церкву. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. – С.345.

Прийшовши до влади, гетьман створив Міністерство віросповідань, вважаючи релігію не приватною справою і надаючи їх суспільного, національного, політичного і державного значення.

Міністерство було створено на весні 1918 р. Дещо змінюючи свою назву, - спочатку воно називалося Міністерством ісповідань, на початку 1919 р. – Міністерством культів, а потім – Міністерством віросповідань, - воно проіснувало до кінця 1922 р. В різні часи міністрами цього міністерства були І.Липа, В.Зінківський, М.Воронович, К.Мирович. З 1919 по 1922 рік його очолював І.Огієнко.

Створене за гетьмана П.Скоропадського Міністерство ісповідань являло собою державний орган, який мав спрямовувати церковно-релігійне життя з точки зору його відповідальності законам і інтересам Української держави.

Керівник міністерства та його заступники мали бути православного визнання. Міністр ісповідань здійснював верховний державний нагляд над “суміжною з цивільно-політичними інтересами стороною життя всіх церков та віросповідань громад”. Крім того, щодо Православної Церкви міністрові належали права присутності особисто або через уповноваженого на засіданнях найвищого органу управління Православною Церквою в Україні Соловей С. “Служити народові – то служити богові” // Старожитності. – 1992. – Ч.4. – С.6. та ін.

Ці та інші завдання, права й обов’язки урядовців були сформульовані в “Положенні про Міністерство ісповідань та органи Міністерства ісповідань на місцях”. Соловей С. “Служити народові – то служити богові” // Старожитності. – 1992. – Ч.4. – С.6.

Програмою гетьмана для Української православної церкви була автокефалія. Відвідуючи 6 липня 1918 р. Всеукраїнський Церковний Собор, він наголошував на цьому так: “Щоб усі діла української церкви рішалися тут, у нас, в Україні”. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. – С.347.

Першим міністром віросповідань став В.Зіньківський – фахівець своєї справи, науковець і професор Київського університету. Справу Української православної церкви він провадив, підготовляючи її до автокефалії. Праця складалася з двох етапів: перший – підготовчий, автономний, другий – автокефальний. Вже через півтора місяця після приходу П.Скоропадського до влади було скликані перший Всеукраїнський Церковний Собор (20 червня 1918 р.). Міністерство ставило за мету почути голос Собору в церковних справах, зокрема, щоб церква в Україні мала своє вище управління на засадах автономії. Це вище управління, хоч