8 жовтня 1940 р. Огієнко прийняв чернечий постриг у Яблучинському монастирі (став ченцем) (єпископом можна висвячуватися з монаршого священства), діставши черноче ім’я – Іларіон. 9 жовтня 1940 р. митрополит Діонисій висвятив ченця Іларіона на диякона, 10 жовтня – на ієромонаха, 11 жовтня – на архімандрита. Процес хіротонії (висвячення) на єпископа звершили над Огієнком 20 жовтня 1940 р. в Холмському кафедральному соборі три інших владики – митрополит Діонисій, архієпископ Празький – Саватій і єпископ Люблінський Тимофій. Степовик Д. Іван Огієнко // Літ. Україна. – 1992. – 16 січня. Це дійство відбулося в Холмі, на святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі, збудованому ще в ХІІІ ст. українським князем Данилом, за великої кількості віруючих та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського. Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною... – С.105.

Безпосередній свідок тих подій інженер А.Несторенко згадував про ті урочистості, що тривали кілька днів у Холмі. “Уся Данилова Гора, - писав він, - була тоді пишно прибрана й удекорована українськими жовто-блакитними прапорами й сотнями електричних ламп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св.Данилову Гору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіо гучномовці і службу божу було чути й назовні собору...”. Нестеренко А. Митрополит Іларіон – служитель Богові й народу // Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіона. – С.56.

Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона у новій для нього ролі душ пастиря занедбаної і понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит УГКЦ Андрій Шептицький – справжній подвижник української справи в Галичині, який своїми мудрими діями справляв значний вплив на політичне життя Західної України. В листі до Огієнка, надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 р., митрополит Андрій писав: “Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили віру Св.Володимира і митрополита Іларіона”. Тимошик М. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і Українська Церква // Пам’ять століть. – 1998. - №2. – С.95-96.

Відтоді між провідниками двох гілок українського православ’я зав’язалися тісні стосунки, відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон щиро ділився зі своїм однодумцем болями і труднощами, які постали перед ним на початковому етапі душпастирської місії. В листі від 14 листопада 1941 р., звертаючись до Шептицького, він писав: “Один довгий та тяжкий рік я присвятив справі відновлення Української церкви в моїй сильно занедбаній та понівеченій Холмсько-Підляській єпархії. За рік вдалося немало зробити.

На жаль, тільки маю одну поважну перешкоду при відновленні стародавньої Української церкви, не згадуючи про перешкоди сильніші, вищі. Справа в тому, що наша вирішальна Українська інтелігенція, розагітована несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саме найперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи правильніше – дерусифікація її – вона сліпо бачить це тільки в Богослужінні живою українською мовою й вимагає насильного запровадження цього, зовсім не цікавлячись відновленням самого духу давньої української церкви. Вона не розуміє, що можна правити служби Божі по українському, а це церква позостанеться все-таки московською по духові, традиції, ідеології і т.д. Цебто, підмінюється внутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України москалем Постишевим, що носив українську вишивану сорочку...”. Тимошик М. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і Українська Церква // Пам’ять століть. – 1998. - №2. – С.96.

В подальшому стосунки обох душпастирів склалися як теплі і приязні. Про це пересвідчуємося з їх листування. Так, в листі від 21 жовтня 1941 р. митрополит Шептицький підкреслював: “Прохаю Ваше Високопреосвященство про молитви до себе. Покликаюсь на давнє й добре знайомство, яке смію назвати приязню”. Про своє ставлення до віруючих греко-католиків митрополит Іларіон висловився так: “З повною любов’ю, як батько їх рідний, ставлюся й до греко-католиків, бо національно ми один народ, одні в нас мрії, одні завдання, яких ми ніколи не сповнимо, коли будемо розбиті та розсварені. Тому “за з’єданання всіх господу помолімось!”. Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною... – С.108.

Обидва ці діячі-державотворці, патріоти Української держави, мали однакові погляди на можливості й потребу об’єднання своїх двох церков – УГКЦ і УАПЦ. Митрополит Іларіон глибоко вірив, і цю віру він висловив у листі до Шептицького, що “Українська Православна Церква”, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці “наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри”. Тимошик М. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження // Митрополит Іларіон. – С.11.

Аналогічні ідеї і щирі наміри щодо зближення, а потім і об’єднання цих обох церков виражав митрополит Шептицький в своїх листах до українських православних архієреїв (30 грудня 1941 р.) і української православної інтелігенції (3 березня 1942 р.), які були опубліковані в газеті “Краківські вісті”, Він, зокрема, писав: “Для осягнення наших національних ідеалів треба нам єдності... якнайбільшої єдності. Між роздорами, що ділять українців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми поділені. А, безперечно, релігійна єдність була б могутнім товчком, осягнення національної єдності. Тому, думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може помогти до здійснення такої релігійної єдности”. Шептицький А. Лист до українських православних архієреїв // Київська старовина. – 1992.