У листопаді 1668 року він направив Дем'яну Многогрішному та Лазарю Барановичу царські грамоти, в яких "прощав" українському народові його "гріхи" перед царським урядом і заявляв про свою милість до нього. Але ніяких конкретних обіцянок щодо повернення Україні колишніх прав і привілеїв цар не давав. Він уже відчув свою владу над Україною, мав опору серед частини місцевого населення і був упевнений у можливості приборкати місцевих автономістів.
Наказного гетьмана штовхали в небажані обійми царського уряду зовнішні обставини. Після обрання гетьманом Суховій, який дотримувався прокримської орієнтації, разом з частиною запорожців і загонами татар вступив на Лівобережну Україну й почав виганяти звідти російські та вірні царю козацькі залоги. Для боротьби проти татар Многогрішний об'єднав козацькі полки з військами боярина Ромодановського. Одночасно й Петро Дорошенко направив свої полки під командуванням брата Григорія на Лівобережжя. Цей факт київський воєвода Шереметєв розцінив як перехід його на бік Росії й відрядив посланців, щоб прийняли присягу наказного гетьмана на вірність царю, на що останній з гідністю відповів, що він не збирається присягати, а воєнні дії почав за відновлення козацьких вільностей. Якщо цар, продовжував Григорій Дорошенко, накаже вивести з малоросійських міст воєвод і ратних людей, тоді ми всі з радістю будемо йому служити.
Такої ж думки про долю України дотримувався й Дем'ян Многогрішний. Перекладаючи вину за початок воєнних дій на ніжинського протопопа М. Филимоновича, він просив царя підтвердити Україні ті права, що були затверджені Березневими статтями 1654 року. У випадку відмови гетьман навіть погрожував "піддатися поганину", тобто татарам. Наскільки серйозною була ця погроза сказати важко. Але, враховуючи негативне ставлення місцевого населення до татар, думається, що вона була звичайним своєрідним тиском на непоступливого царя.
У відповідь на таку позицію гетьмана київський воєвода, який координував діяльність усіх російських воєвод на Україні, направив йому листа, де, зокрема, писав, що він ніколи не думав, щоб той був невірним слугою царської величності. "Я, — продовжував він далі, — завжди згадую твій правдивий розум, постійну послужливість, як ти великому царю вірно служив і чинив над ворогом різний промисел". При цьому воєвода облудливо писав, що в містах воєводи все робили за договірними статтями 1654 року права і вільності козацькі не порушувалися, а якщо якісь неприємності і були, так з вини "вора" Брюховецького, а не царя.
Поки тривало таке листування, козаки спільно з російськими ратниками завдали поразки військам Петра Суховія й змусили їх відступити в Крим. Після цього Многогрішний приступив до зміцнення своїх позицій, насамперед, до обрання себе гетьманом Лівобережної України. З цією метою він зібрав у грудні 1668 року в Новгороді-Сіверському на старшинську раду ніжинського, чернігівського і стародубського полковників. Крім них, у ній брали участь деякі з полкових старшин, а також представники ряду лівобережних міст, які підтримували претендента на гетьманську булаву. Не довіряючи їм повністю. Многогрішний наказав наглухо зачинити обгороджений дерев'яним частоколом двір, а обабіч нього поставити озброєну варту з числа найнадійніших козаків. Після тривалої, тяжкої тиші перед присутніми виступив архієпископ Лазар Баранович. Він зразу ж запропонував обрати гетьманом Дем'яна Многогрішного. Обстановка розрядилася, всі враз заговорили й почали умовляти претендента взяти булаву на знак своєї згоди стати гетьманом. Як писав з уст очевидців літописець, Дем'ян Многогрішний довго відмовлявся від булави, "як стара дівка від хорошого нареченого". Врешті-решт, він змилостився над присутніми й узяв булаву. Так відбулося обрання нового гетьмана України, суперечливого за характером і нещасливого за долею.
На цій раді, напевне, старшина виробила свою лінію щодо відносин України з Росією. Новообраний гетьман виконав наказ царя про присипку до Москви представників від себе, "від духовного і мирського, служилого і міщанського чину і від поселян з проханням про прийняття під нашу державну руку". В січні 1669 року до Москви прибуло посольство від України. Військо Запорозьке і особисто гетьмана представляли обозний Петро Забіла, осавул М. Гвинтівка, суддя Іван Домонтович, шість сотників, два отамани, військовий підписар і сорок шість рядових козаків. Духовенство і особисто Лазар Баранович — ігумен Максаківського монастиря Є. Ширкевич. Посольство від імені гетьмана просило царя підтвердити права й вільності Війська Запорозького: "Військо Запорозьке часто розколи робило тому, що після смерті Богдана Хмельницького гетьмани, заради маєтностей, Війську зменшували вільності. Хоч за статтями Богдановими і повинні бути воєводи в Переяславі, Ніжині й Чернігові для оборони від ворога, однак, вони замість оборони велику шкоду нам заподіяли; ратні люди в наших містах кражами частими, пожарами, вбивствами і різними муками людям дошкуляли; понад те наших звичаїв не вивчили; коли кого-небудь з них на злому ділі спіймають і воєводам чолобитну подадуть про покарання, то воєводи справу затягували. Нинішня війна і почалася з цього. Щоб наказав великий цар своїх людей з наших міст вивести, а в казну податок ми самі будемо давати через своїх людей, яких військо вибере, і то не з цього часу... Ті ж воєводи, незважаючи на прийняті статті, в козацькі права і вільності вступалися і козаків судили, чого ніколи в Війську Запорозькому не бувало. А коли Військо Запорозьке буде свої мати, то ніколи зради не буде. В немалій смуті гетьман і все Військо Запорозьке перебуває тому, що ваша царська величність місто царствуюче Київ королівській величності віддавати дозволив...". Цар простив українцям попередні проступки, пообіцяв козакам милостиво ставитися до