Це суттєво ускладнило становище лівобережного гетьмана, якому доводилося переборювати опір опозиції. Старшина й козаки тих полків, що не брали участі в раді, тривалий час не визнавали обрання нового гетьмана. Це потягло за собою кровопролиття, розруху, горе і нещастя українського народу.

Незадоволений кандидатурою нового гетьмана був і ніжинський протопоп С. Адамович, вірний прислужник царського уряду. В січні 1669 року він доповідав цареві про намір гетьмана зробити так, щоб "у нас у Малій Росії й нога Московська не стояла". Намагаючись принизити новообраного гетьмана, Адамович звинувачував того в привласненні податків, зловживанні владою, честолюбстві й грубості. Це — перший донос на гетьмана, яких потім буде чимало. Крім того, він скаржився на те, що Дем'ян Многогрішний тривалий час тримав його у в'язниці, забрав собі податки з пасік і горілчаних котлів і взагалі він "великий ворог, а не доброхот пресвітлій царській величності". Наприкінці листа Адамович умовляв царя не тільки не виводити з українських міст російські залоги, а навіть посилити їх. Звичайно, не все в цьому доносі відповідало дійсності. Але те, що Многогрішний на перших порах виступав за повернення Україні широких автономних прав — безперечно.

Про це свідчить і Ушаков, який за розпорядженням київського воєводи Шереметєва мав зустріч і тривалу бесіду з гетьманом. На вимогу воєводи сприяти поверненню російських військ у Бориспіль, Козелець і Остер Многогрішний відповів, що коли цар змилостивиться над Україною, тоді ці міста визнають його владу над собою. Досить тверду позицію зайняв Многогрішний і стосовно наміру Росії віддати Київ полякам. Якщо так трапиться, зазначав він, то й лівобережні міста ніколи не залишаться під владою царя.

На початку березня 1669 року в Глухові відбулася рада за участю Григорія Ромодановського, старшини, представників козацтва та міщанства. На ній знову розгорілися суперечки щодо російських залог в українських містах. Дем'ян Многогрішний зі своїми прибічниками наполягали на виведенні їх. Своє бажання гетьман пояснював тим, що воєводи втручалися в місцеві справи, безчестили козаків, називали їх мужиками, займалися кражами та підпалами. Однак, спираючись на думку лівобережного міщанства й частини старшини, царський уряд не бажав іти на уступки гетьману та його оточенню.

На раді підписано Глухівські договірні статті між старшиною й царським урядом. Після цього рада підтвердила гетьманство Дем'яна Многогрішного, який присягнув "служити великому царю вірно". За умовами Глухівських статтей воєводи залишалися в Києві, Переяславі, Ніжині, Острі та Чернігові. Причому їм заборонялося втручатися в місцеві справи. Фактично функції воєвод обмежувалися тільки організацією сторожової та залогові служби. Через повстання 1668 року і непоступливість Дем'яна Многогрішного царський уряд мусив відмовитися від введення на Україні власної податкової та адміністративної систем. Зате він підтримав ідею створення загону найманців з однієї тисячі козаків, яка мала не тільки придушувати народні виступи, а й контролювати його дії. Кількість реєстрових козаків зменшувалась до тридцяти тисяч, їм заборонялося без дозволу царя переобирати гетьмана. Українським представникам не дозволялась участь у дипломатичних переговорах російських дипломатів з приводу справ, що стосувалися України.

Обмежуючи автономні права України, Глуховські статті одночасно зміцнювали позиції лівобережного гетьмана як ставленика Росії. Відчувши це, Многогрішний відмовився від пропозиції Дорошенка спільно виступити проти агресорів, у тому числі й Росії. І це при тому, що на бік правобережного гетьмана перейшли три лівобережні полки — Лубенський, Миргородський і Полтавський. Зрозумівши небезпеку для власного існування, Дем'ян Многогрішний почав боротьбу проти свого колишнього благодійника. На літо 1669 року лівобережний гетьман став відверто протидіяти спробам Петра Дорошенка вигнати російські залоги з лівобережних міст і поширити свою владу на все Лівобережжя. 10 липня він писав царю: "Маючи точні дані з тієї сторони Дніпра від корони польської і великого князя литовського гетьмана Дорошенка, який, незважаючи на прийняті договори з вашою царською пресвітлою величністю, які з її королівською величністою і Річчю Посполитою в Андрусові прийняли, і не задовольняючись над тією стороною своїм старшинством гетьманським, але і на цю сторону Дніпра війська свої кінні з Іваном Канівцем і Носом, і з Перебийносом більше тисячі з тієї сторони Дніпра і Сіркового війська частину ж переслав, щоб кровопролиттям привід до війни давали нам, і в міста Лубни, в Лохвицю і в Ромни піхоту серденяцьку і козаків посилав і наказав їм, щоб "задор" до війни робили". Далі Многогрішний просив у царя війська для відсічі наступу Дорошенка. Царський уряд задовольнив прохання лівобережного гетьмана. Він вважав українське питання вирішеним, тобто Україну розділеною по Дніпру в інтересах Росії, й не збирався повертатися до нього знову. Цар рішуче виступив проти спроб Петра Дорошенка та інших українських автономістів захистити єдність України.

Влітку 1669 року перед Многогрішним відкрилася можливість покінчити з лівобережним претендентом на булаву. В липні-серпні він та Дмитрашко Райча одержали кілька листів від Михайла Ханенка з пропозицією почати спільну боротьбу проти його суперника Петра Дорошенка. Ставленик Польщі хотів об'єднати свої сили з силами Дем'яна Многогрішного на основі спільної ненависті українського народу до султанської Туреччини. Але він не врахував того, що український народ так само вороже настроєний і проти шляхетської Польщі, на яку робив ставку майбутній гетьман Правобережної України. Крім того, Дем'ян Многогрішний обурювався тим, що Михайло Ханенко не