Що ж нового дають документи з оттоманських архівів для розв'язання таких спірних питань як походження Запорожжя та роль Дмитра Вишневенького в заснуванні Січі?

Насамперед дозволяють нам вписати авантюру Вишневецького — литовського кондотьєра XVI століття, в широкі межі міжнародних зносин тієї доби. Порівнюючи військові приготування Оттоманської імперії проти «Дмитрашки» з приготуваннями, які проводила Осяйна Порта тоді ж проти інших її європейських супротивників — Венеції або Священної Римської імперії, можна краще зрозуміти всю глибину небезпеки, яку становили походи литовського князя (чи виступав він од імені царя, чи від себе особисто), що загрожували не лише володінням Кримського ханства, як це стверджує Сергій Соловйов, а й власне оттоманським землям на північному узбережжі Чорного моря. Масова мобілізація у восьми турецьких бейликах, звернення до збройних сил Молдавії та армії кримського хана, вирядження ескадри — то були виняткові заходи та єдиний випадок в історії Порти того часу: усі ці дії спрямовувалися не проти держави, а супроти окремої особи, названої найбільшим ворогом Оттоманської імперії. Тому не можна погодитися з Володимиром Голобуцьким, який намагався принизити діяльність Дмитра Вишневенького.

В 70—80 роки XVI століття Осяйна Порта зазнала численних наскоків українських козаків. Деякі з них, а саме походи запорожців 1574 року та 1577—1578-х проти турецьких ставлеників у Молдавії, цілком імовірно, були куди небезпечніші та значніші за кількістю учасників, аніж виступи Вишневецького,— та все ж жоден із них, коли вірити документам оттоманських архівів, не викликав такої широкої мобілізації турецьких збройних сил. Разом із тим імена ватажків цих походів — Свірговський (1574 рік) чи Іван Підкова (1577—1578 роки) — практично залишилися поза увагою оттоманських властей, які боролися з ними.

Чому ж князь Вишневецький мав такий дивовижний привілей бути особисто знаним для ворогів? Можливо, це означає визнання його справжньої незалежності як стосовно свого сюзерена, короля Польщі, так і стосовно царя, якому він служив лише доти, поки Росія підтримувала його дії. Може, й тому, що він завдавав удари в найуразливіше місце на півночі імперії — у фортецю Азов?

Документи оттоманських архівів дещо висвітлюють і саму проблему походження козаків. Відомо, що в турецьких текстах середини XVI століття згадується кілька категорій козаків: «польські козаки» (Leh Kazagiari) —термін для позначення українських городових козаків, а часом і запорожців; «московські козаки» (Moskuf Kazaglari) — як завжди називали донських козаків, що їх Осяйна Порта вважала залежними від влади московського царя; нарешті, «руські козаки» (Rus Kazaglari) — це поняття доволі не визначене, оскільки так називали то запорожців, то донців. Між іншим, в турецьких архівних матеріалах, які стосуються «Дмитрашки», його воїни затитуловані «росіянами» (можливо, так називали московських солдатів), або ж—«невірними», коли мали на меті черкесів. Слово «козак» зустрічалося дуже рідко за винятком документів, що торкаються часу військових операцій Вишневецького поблизу Азова й, цілком вірогідно, застосовувалося на позначення саме донських козаків.

Як нам здається, Володимир Голобуцький був правий, коли стверджував, що в армії Вишневецького зовсім не було, а чи було дуже мало запорожців, принаймні під час його походів проти оттоманських військових фортець у 1559—1560 роках.