Реферат з історії України
Хмельницький - великий полководець і блискучого діяч, фундатор і будівничий Української гетьманської держави
Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини. Вищі урядові посади з’явилися в ході розв’язання назрілих проблем й інколи могли заміщатися одноголосно двома особами.
Головною запорукою успішного будівництва української козацької держави стало створення національної армії на організаційних принципах запорозького козацтва. Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь, відповідник довшого десятка, до якого входило від 10-20 до 4\30-40 козаків (вояків) певного хутора, села чи частини містечка або міста. Очолював курінь виборний курінний отаман, а містечко громадою, яка споряджала на війну цей козацький загін, у селах керував виборний війт. Курені об’єднувалися у вищу військову, водночас адміністративно-територіальну одиницю – сотню, якою командував призначений полковником сотник, що проживав разом зі сотнею старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) у сотенному містечку. Розміри сотні були неусталені, охоплюючи переважно до 200-300 вояків. Сотні об’єднувалися у полки і територіально підпорядковувалися конкретному полковому місту, призначеному гетьманом, та полковій старшині – осавулу, обзлому, судді, кесарю, хорунжому. Кількість полків не завжди була однаковою. Так, якщо 1649 р. в Україні засновано 16 полків і 272 сотні, то наприкінці ХVІІІ ст. 10 полків та 174 сотні.
Чисельність української армії в роки революції (козаки і добровольці) доходила до 100-150 тис. чоловік. Це набагато більше, ніж у будь-якій іншій європейській державі. У відносинах між полковниками і вищою старшиною органічно поєднувалося воєнна ініціатива з суворою дисципліною. Наказ гетьмана виконувався беззаперечно, негайно і точно.
Поступово формувалася територія держави. За життя Б.Хмельницького вона охопила площу близько 200 тисяч квадратних кілометрів із поселенням понад 3 мільйони чоловік. На заході її кордон більш-менш збігався з порубіжжям старого Броцловського воєводства, наа півночі в районі м. Зваголя (сучасний Новгород-Волинський) дотикався до річки Горилі, далі вище овруча тягнувся через Прип’ять і Дніпро а лівий берег, захоплюючи Любеч, Новгород-Сіверський і Старобув (тепер Брянської області в Російської федерації). Наприкінці 50-х років ХVІІ ст. війську Запорозькому належала ще й частина Південної Білорусії.Україна відроджувалася в старокиївських межах на новій національно-соціальній основі. Вся повнота влади у містах прийшла до магістратів і ратуш. Більшу свободу у своїй практичній діяльності дістали сільські старости. Революційні зміни відбулися в національно-соціальному складі військових та адміністративних органів. До влади прийшла національна за складом козацька сторона. Те ж саме відбувалося по всій визволеній території України. Козацьку старшину згуртовувала ідея визволення матері-України та створення незалежної держави.
Розпочалося формування національної судової системи. Вона відповідала особливостям державного устрою і будувалося на становій основі коли для кожного стану призначалися окремі суди. З’явився Генеральний суд на чолі з генеральним суддею. Продовжували діяти окремі суди для міщан і селян. У полках створювалися полкові суди на чолі з полковними суддями. Судочинство базувалося а старих юридичних кодексах законів.
На 1652 р. процес складання етнічної державності в основному завершився. Він тільки був долею не простим. Б. Хмельницький у своїй державотворчій практиці використав традиції козацтва і зокрема, досвід його військово-політичної організації – Запорізької Січі. Використав, але не переніс механічно на новий економічний і суспільно-політич6нийц грунт. Зокрема, гетьман поступово почав відмовлятися від такого громісткого і далеко не ефективного органу, як Генеральні (Чорні) ради. Основні важелі влади поступово переходять до рук більш вузького кола друзів і соратників Б.Хмельницького (генеральної старшини, полковників, а в окремих випадках найбільш авторитетних сотників і рядових козаків). Очевидно, ухвали старшинської ради справляли визначальний вплив на прийняття рішень гетьманом. В руках гетьмана з самого початку війни зосередника всі найважливіші важелі політичної влади. Він видавав універсали, карав і милував, скликав ради і впливав на все, що на них відбувалося, визначав фінансово економічну політику держави, зовшньополітичний курс уряду, розглядав плани військових операцій і реалізував їх. Б.Хмельницький був справжнім лідером національної революції. Утвердженню його авторитету сприяли послідовність, з якого він проводив свою політичну лінію, і водночас здатність до критичного осмислення помилок і недоліків, а вони звичайно були.
Період Хмельниччини – це не лише час становлення незалежної держави, зміни політичного статусу України і її місця на європейському континенті. Це також доба соціальних потрясінь, які істотно вплинули на устрої тогочасного суспільства. Специфіка подій середини ХVІІ ст. полягала в тому, що паралельно з визвольною боротьбою відбувалося справжня селянська війна. Втягнення в її круговерть багатотисячних мас колишніх кріпаків внесло зміни у розстановку соціальних сил, суттєво позначилось на існуючій становій структурі середньовічного суспільства. “Усе, що живо поднялось в козацтво” – так висловився Самовидець з приводу цих подій [9, с 57. Справді, в ряді районів України число козаків почало коливатися від 60 до 80% від усієї кількості населення. Відповідно зазнала змін структура аграрних відносин – було знищене велике феодальне землеволодіння й посинено – фільваркова система господарства, залишилася латифундії шляхетного стану, ліквідовувалося кріпацтво. Відбувся справжній революційний прорив у формуванні різних рівнів суспільної свідомості селян. Козацтво ж із стану малого і переслідуваного перетворилося у провідну верству українського суспільства.
Помітні суперечності існували між різними групами самого козацького стану. В цій ситуації Б.Хмельницький розробив і послідовно проводив у практиці державного будівництва надзвичайно гнучку й збалансовану соціальну політику.
Б.Хмельницький досить швидко зорієнтувався в ситуації і зосередив основні зусилля на тому, щоб не допустити наростання реально існуючих конфліктів у повстанському середовищі. Зокрема у
