Коротка розповідь давнього Новгородського письменника кидає світло на особливості тогочасної державності й земельної власності панівного класу — тієї власності, що давала йому багатства і владу. Ігор надав Свенельдові данину із землі уличів, а не саму їхню землю. Адже земля тоді, в часи зародження феодальних відносин у надрах родоплемінного ладу, перебувала у спільній власності панівного класу, який складався з князів та їхніх дружинників. Князь уособлював таку власність, але не міг розпоряджатися нею на власний розсуд: дарувати чи давати у тимчасову власність, як станеться в майбутньому. Передаючи Свенельдові данину з Улицької землі — певно, не всю, а тільки частку, бо інша мала надходити до княжої скарбниці, — він тим самим віддавав ту землю в так зване кормління цьому ближньому до себе старшому дружинникові й могутньому бояринові.

Та повернемось до державних справ Ігоря на початку його одноосібного князювання. Уличів було підкорено й відтиснуто до гирла Дунаю й Нижнього Подністров'я. Однак, на нашу думку, вони так і не увійшли до складу Київської Русі. Складніша була справа з древлянами, їх силоміць приєднав до Давньоруської держави Олег. Але його кончина збурила древлянських князів, і вони підняли повстання: «Після смерті Олега почав княжити Ігор, — незворушно занотував Нестор. — І зачинилися від Ігоря древляни по смерті Олега», тобто зачинили брами своїх міст перед князівськими урядовцями, суддями й збирачами данини.

Слід гадати, що виступ древлян проти влади київського князя був спонтанним і стихійним, тому що Ігореві вдалося легко придушити його. Наступного року, свідчить «Повість временних літ», «пішов Ігор на древлян і, перемігши їх, наклав на них данину більше від колишньої». А новгородський літописець конкретизує це загальне повідомлення Нестара: «І дав же Ігор данину древлянську Свенельдові. Й брали по чорній куні від диму. І мовила дружина Ігореві: «Ти дав одному мужеві забагато». Це нове надання й без того багатющому Свенельдові спричинило трагедію в Древлянській землі, винуватцем і жертвою якої став князь Ігор Старий.

Та перш, ніж завершити свій шлях, князь здійснив головну справу життя: два походи на могутню Візантійську імперію. Перший з них стався 941 р. Таким змалював його Нестор: «Пішов Ігор походом на греків. І послали болгари звістку цареві (візантійському імператорові Роману І. — Авт.), що йдуть руси на Царгород — 10 тисяч кораблів. І прийшли, і підпливли, й почали воювати країну Віфінську, й полонили землю по Понтійському (Чорному. — Авт.) морю до Іраклії й до Пафлагонської землі, і всю країну Нікомідійську (йдеться про різні частини Малої Азії. — Авт.) полонили й Суд увесь попалили», тобто береги бухти Золотий Ріг.

Навіть сучасного читача приголомшує неймовірно велика — 10.000! — кількість ладей, що складали руський флот. Та, певно, тих однодеревок було-таки надзвичайно багато, коли цю саму цифру сповіщають візантійські джерела, й серед них — сучасник подій Лев Диякон. Однак єпископ з італійського м. Кремона Ліупранд, який відвідав Константинополь невдовзі по Ігоревій навалі, повідомив, що руський князь мав лише тисячу суден. Лише! Адже навіть у тому разі, коли кожна ладдя містила тільки 20 воїнів, то на візантійський берег висадилося 20 тис. — цифра для тих часів дуже й дуже велика. А ще ж проти греків вирушило й чимале суходільне військо. Але воно спізнилось, і облогу Константинополя розпочали воїни, що висадились з ладей. В ті далекі часи русичі ще не вміли штурмувати укріплені міста й фортеці, не мали необхідної для того облогової техніки. Як правило, вони оточували місто й чекали, коли обложені, потерпаючи від спраги й голоду, самі відчинять ворота.

Однак у випадку з столицею Візантії сталося інакше. Досвідчений полководець Феофан, що очолював залогу Константинополя, зумів зібратися з силами. До столиці підійшли підкріплення, головне ж — було відремонтовано кілька великих кораблів і встановлено на них машини для викидання на відстань страшного «грецького вогню». Всього цього, певно, не знали ні Нестор, ні інші тогочасні літописці. Вони лише констатували поразку Ігоря: «Русичі ж, порадившись, вийшли проти греків із зброєю, і в жорстокій битві ледве гору взяли греки. Русичі ж надвечір повернулись до дружини своєї й уночі, сівши до ладей, відпливли. Феофан же зустрів їх у ладдях з вогнем і став трубами пускати вогонь на ладді русичів... Русичі ж, побачивши полум'я, кидались у воду морську, прагнучи врятуватися. І так залишки їх повернулися додому» («Повість временних літ»).

Ще якийсь час по морській поразці русичі продовжували війну з візантійцями, але не мали успіху. Ігореві із залишками дружини та флоту довелося повернутися до Києва. Та князь не змирився з поразкою й через три роки знову вирушив у похід проти Візантії. І знову похід вразив своїм розмахом. Нестор так розповідає про нього; «Ігор же зібрав воїнів багатьох: варягів, русь, і полян, і словенів, і кривичів, і тиверців, — і найняв печенігів і заложників у них взяв, —