Реферат на тему:

Ігрові елементи культури та побуту запорозького козацтва

У великій літературі з історії запорозького козацтва питання його ігрової культури висвітлено недостатньо. На Січі було чимало поетів, кобзарів, художників, співаків, танцюристів, народних ліцедіїв, проте як зазначає дослідник історії та культури козацтва Олена Апанович, в архіві майже не збереглися матеріали, пов’язані з культурою взагалі, яка на Запорозькій Січі мала багато своєрідного, оригінального і досягла високого рівня у своєму розвиткові. Це цілком стосується і ігрової культури козацтва, про що зайвий раз свідчить і виданий Інститутом української археографії та джерелознавства перший том “Архіву Коша Нової Запорозької Січі”, який містить понад 430 справ, які відносяться до історії Нової Січі (1734-1775 рр.). Словник застарілих слів та предметний покажчик тому містить обмаль реалій ігрової культури. Обмаль відомостей, що введені до наукового обігу, не дозволяють широко реконструювати цю важливу і цікаву сторону козацького життя. Але те, що відомо з історичних джерел, дозволяє зробити певні висновки як про роль ігрового елемента в загальній культурі козацтва, так і про саму ігрову культуру як про ланку в її трансформації від давньоруського до новітнього часу. Виходячи з сутності основних рис козацтва, ігровий елемент невіддільний від козаків – носіїв пасіонарного козацького духу, яким і в побуті і на війні весь час доводилось опинятись в непередбачуваних обставинах, так що саме життя мало для них, в значній мірі, ігровий характер. Ігровий елемент яскраво виявлявся вже в найважливішій сфері життєдіяльності козацтва – соціально-економічній. Згідно давньої традиції, поділ угідь, насамперед мисливських та риболовних, які відігравали винятково важливу роль в існуванні Січі, здійснювався за жеребом, оскільки угіддя були нерівноцінні як за родючістю, так і за наближенням до небезпечних сусідів – татар. Про це оголошувалось 1 січня кожного року після певного усталеного ритуалу на загальній військовій раді кошовим отаманом. Угіддя розписувались на маленьких ярликах і курінні отамани за чергою виймали з шапки військового писаря свій жереб і таким чином місце господарювання визначалось кожному куріню на цілий рік. Питома вага ігрового елементу під час жеребкування угідь була максимальною і в цьому випадку він тісно поеднаний з ритуалом. Зазначимо, що питання співвідношення гри з ритуалом є заплутаним, і це пояснюється хиткістю границь, відсутністю чітких уявлень про природу цих явищ і нерідко веде до взаємного розширення сфер гри за рахунок ритуалу і навпаки. Після вирішення важливого економічного питання козацьке товариство переходило до виборів політичного (сучасною мовою) керівництва – козацької старшини, які теж були цілком усталеним драматичним дійством, але які рідко обходилось без ускладнень і іноді завершувалось непередбачувано, із справжніми сварами, бійками, заворушеннями сіроми. Опис розподілу угідь та вибори старшини Дмитро Яворницький подав, використавши праці Семена Мишецького, Христофа Манштейна, Михайла Максимовича, Еріха Лясоти. Повідомлення про вибори старшини зустрічаються також і в інших авторів: Г.Л. де Боплана, Й.-Й. Мюллера, Г.Ф. Гаррана. Козацька демократія дозволяла прямі сутички між прибічниками кандидатів і перевага, звичайно, була на боці фізично сильнішої сторони, яка, вірогідно, передбачала подібне і відповідно готувалась до цього. Ігровому елементу в цьому випадку залишалось менше місця, а саме – під час силового вирішення питання, хто буде обіймати ту, або іншу виборну посаду. Між іншим, вибір обох шкільних отаманів (для школярів молодшого і старшого віку) здійснювався самими школярами13 і проходив аналогічно із ще більшим залученням ігрового елементу, більш притаманного саме хлопчачому та парубоцькому віку. Зазначимо, що бої навкулачки, вже як звичайна розвага, зазвичай відбувались на Січі у, переважно, святкові дні. Увечері козаки збирались на січовому майдані, поділялися на дві сторони (звичайно – так звані “верхні” та “нижні” курені) і починали це змагання-розвагу, яке нерідко переростало в брутальну бійку.

Військова сфера життєдіяльності козацтва, чи не найважливіша, за свідченнями сучасників, в їх існуванні, вимагала виховання належних військово-фізичних якостей. Ці якості (велика сила, міцна воля, спритність, витривалість, уміле володіння різноманітною зброєю тощо) неодноразово засвідчені в історичних джерелах та літературі і були необхідною умовою новачку бути прийнятим козацькою спільнотою та утриматись там. Вже сам процес прийняття в козаки, за свідченнями Боплана (“Серед козаків жоден не може вважатися справжнім козаком, якщо не піднявся через усі пороги”), Шевальє (“Таких каскадів, тобто – порогів – В.С.) є тринадцять... Треба переплисти їх, а потім зробити подорож по Чорному морю, щоб називатися справжнім запорозьким козаком...”) та інших авторів потребував дуже складних іспитів, таких як подолання (розуміється в човні) усіх порогів Дніпра (стосовно цього іспиту мав великий сумнів Дмитро Яворницький). Про суттєві іспити повідомляв і Клаудіус Рондо.

Окрім природнього поповнення козацької спільноти за рахунок прийшлої людності, яка “козачилася” після певної процедури та іспитів, поповнення йшло і за рахунок “молодиків”, інститут яких формувався різними шляхами (діти, привезені батьками, викрадені тощо). Навчання відбувалось як в січових школах, так і у козаків-наставників. Відомий козак Микита Корж, який прожив 104 роки і залишив спогади про своє життя на Січі, був “у послушності” в хрещеного батька при курені та на зимівнику. А. Скальковський (а за ним і Д.Яворницький) писав, що молодиків у школі і поза школою вчили молитися, на коні “реп’яхом” сидіти, шаблею рубати й відбиватися, із рушниці зірко стріляти і списом добре колоти. Те, що молодиків вчили на коні “реп’яхом” сидіти, йшло