Іван Самойлович

Тяжкий час переживала Україна в другій половині XVII ст. Після Визвольної війни і козацької революції (1648 — 1654) українські землі опинилися під владою сусідніх держав: Росія на підставі Березневих статей Богдана Хмельницького встановила свій протекторат над Україною; Річ Посполита після тривалої війни за умовами Андрусівського договору (1667) знову заволоділа Правобережною Україною; Туреччина відвоювала в неї Поділля і закріпила це в Бучацькому договорі (1672); Кримське ханство претендувало на все Дике поле — безкраї степи північного Причорномор'я і Приазов'я, постійно влаштовувало розбійницькі напади на міста й села, грабувало їх і захоплювало в полон десятки тисяч людей, знекровлюючи українську народність. Названі держави не припиняли наступу і воювали між собою, аби силою зброї заволодіти всією Україною, що славилася казковими багатствами.

Український народ ціною великої крові відстоював свою землю і державність, здобуту в шестирічній Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. Непорушним захисником його залишалася твердиня на Дніпрі — Запорозька Січ. Упродовж двох десятиріч запорозьких козаків очолював легендарний герой, кошовий отаман Іван Сірко, який відважно боронив Україну від татарських, турецьких і польських завойовників. На Правобережній Україні козаки обрали гетьманом Петра Дорошенка (1665 — 1676), який шукав собі союзників у Туреччині й Кримському ханстві. На підтримку Речі Посполитої орієнтувався гетьман Михайло Ханенко (1670 — 1674). Гетьман Петро Суховій (1670 — 1674) спирався на допомогу Кримського ханства. Ці гетьмани боролися за владу. Розтерзана й пошматована Україна перетворилася в справжню "Руїну", як її тоді ж назвали козацькі літописці.

В таких складних і несприятливих умовах проходило гетьманство Івана Самійловича Самойловича (1672 — 1687) на Лівобережній Україні. Державна та військова діяльність цього гетьмана мало вивчена і заслуговує на сучасне об'єктивне висвітлення. В багатьох працях з історії України Самойлович згадується переважно в плані негативному як деспот і користолюбець. А коли глибоко та безсторонньо вникнути в джерела тих часів, то можна вивідати чимало фактів, що характеризують діяльність цієї неординарної особистості з позитивного боку.

Іван Самойлович, рік народження якого залишився невідомим, належав до духовного стану: син священика з містечка Ходорів (тепер село Попільнянського району на Житомирщині) на Волині. Він мав братів — Василя, Мартина і Тимофія, які згодом стали священиками. Після Визвольної війни родина Самойловича пересилилася на Лівобережну Україну, де батько отримав парафію в містечку Красний Колядин (за 24 версти від м. Конотопа) на Чернігівщині. Там і минула юність Івана. Він здобув високу на той час освіту в Київському колегіумі: виявив природні здібності до наук, мав ясний і практичний розум, відзначався тямущістю і кмітливістю.

Духовна кар'єра не приваблювала Івана Самойловича, і він вступив на службу в козацьке військо Лівобережної України. Молодий і освічений козак відразу ж став писарем Красноколядинської сотні Чернігівського полку. Там він і одружився на Марії Іванівні Голуб — дочці заможного мешканця Красного Колядина. Подружжя мало трьох синів (Семена, Григорія і Якова) і двох дочок (Параску й Анастасію).

Військова служба Івана Самойловича, завдяки освіті й таланту, виявилася досить вдалою. За протекцією генерального писаря Якова Гречаного Генеральна канцелярія надала йому старшинське звання військового (значкового) товариша. Незабаром козаки Веприцької сотні Гадяцького полку обрали Івана Самойловича на посаду сотника. Потім він сходив по старшинських службових щаблях у лівобережному козацькому війську: займав посади наказного полковника Прилуцького полку, сотника Красноколядинської сотні Чернігівського полку, полковника охотницького кінного полку (1665), полкового осавула, судді й наказного полковника Чернігівського полку (1668).

Коли гетьман Іван Брюховецький у 1668 році закликав козаків до повстання проти засилля російських воєвод на Лівобережній Україні, Іван Самойлович взяв активну участь у цій акції, що мала б привести до визволення України та здобуття нею державної незалежності. Після загибелі Івана Брюховецького й відступу козацького війська Петра Дорошенка на Правобережжя в Чигирин він приєднався до наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного й дістав царське прощення за участь у повстанні. Однак участь у повстанні посіяла у свідомості Івана Самойловича ідею визволення України від московського протекторату, і він проніс її через усе своє життя, усіма силами й помислами прагнув здійснити собороне об'єднання українських земель у сильну й незалежну козацьку державу під гетьманською владою.

6 березня 1669 року в Глухові відбулася елекційна козацька рада, на якій у присутності московського посольства на чолі з князем Григорієм Ромодановським було обрано гетьманом Лівобережної України чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного (1669 — 1672). На цій же раді новий гетьман запропонував обрати Івана Самойловича генеральним суддею лівобережного козацького війська: козаки й старшини проголосували за нього. Це був знак високого довір'я і визнання заслуг серед козацтва.

В кінці квітня 1669 року Многогрішний відрядив до Москви генерального суддю Івана Самойловича для затвердження урядом старшинської чолобитної, складеної у вигляді Глухівських статей і прийнятої на козацькій раді 6 березня 1669 року в Глухові. Водночас український посол привіз тривожне повідомлення про те, що гетьман Правобережної України Петро Дорошенко уклав договір з представниками Туреччини про підданство козаків султанові. Воно викликало гостру реакцію Москви.

Глухівські статті, укладені 6 березня 1669 року царським послом Ромодановським і гетьманом Лівобережної України Многогрішним, були договірними умовами, що визначали статус козацької держави під протекторатом Росії, Політичне й правове становище Лівобережної України визначали 27 статей. Вони підтверджували чинність Березневих статей Богдана Хмельницького (1654) й доповнювалися новими. Так, українському гетьманові заборонялися безпосередні дипломатичні зносини