з іноземними державами і цим значно обмежувалися його права. Крім того, гетьманський уряд зобов'язувався скласти 30-тисячний реєстр козаків (раніше встановлений — 60 тис.) і обмежити перехід селян у козацький стан. Гетьманові надавалося право утримувати наймане військо до тисячі чоловік і клопотатися перед царським урядом про надання старшинам дворянських титулів. Гетьманський уряд мав повернути в Росію селян, які втекли від поміщиків і поселилися в Україні. На Лівобережній Україні зменшувалася кількість царських воєвод (для їх перебування виділилися міста Київ, Ніжин, Переяслав і Чернігів), а їх функціі обмежувалися виключно військовими справами.
В чолобитній гетьмана і старшини на ім'я царя Олексія Михайловича йшлося про те, щоб царський уряд не обмежував їхні права втручанням у справи Лівобережної України воєвод, які нерідко вважали себе там господарями. Це був головний пункт чолобитної. В ній висловлювалося прохання затвердити Глухівські статті царською грамотою. Загалом Глухівські статті, що складалися після повстання 1668 року проти царських воєвод, містили чимало компромісів, які дещо стримували централізаторські тенденції політики Москви на Лівобережній Україні. Послові Івану Самойловичу вдалося досягти згоди царського уряду й затвердити Глухівські статті.
Незважаючи на рішення й умови, що увійшли до Глухівських статей, уряд Російської держави намагався зміцнити свою владу на Лівобережній Україні й не зменшував чисельність розквартированих там військових сил, під виглядом захисту кордонів від вторгнення турків і татар посилав туди нові й нові полки стрільців. Курському воєводі князю Григорію Ромодановському доручалося постійно наглядати за справами на Лівобережній Україні й втручатися в її управління. Царський уряд непокоїли зв'язки Многогрішного з гетьманами Правобережної України і його намагання порозумітися з ними, об'єднати українські землі під гетьманською владою. Втручання царського уряду негативно відбивалося на соціальному та економічному становищі населення Лівобережної України.
Гетьманство Дем'яна Многогрішного тривало недовго — три роки. Москва все більше виявляла йому недовіру: непоступливість і прагнення проводити незалежну внутрішню й зовнішню політику царські урядовці розцінювали як зраду. Генеральна старшина ремствувала на деспотизм і самовладність гетьмана, небажання скликати козацькі ради і враховувати думки генеральних старшин і полковників.
Та й економічне становище селян і міщан, рядового козацтва погіршувалося внаслідок захоплення земель, маєтків і міських доходів старшиною. Загалом невдоволення в українському суспільстві наростало.
Виникла старшинська змова, яку підтримали царські урядовці. В ніч з 12-го на 13 березня 1672 року до начальника загону стрільців Григорія Неєлова (стрільці постійно перебували в столиці Батурині й охороняли особу гетьмана) прийшла група старшин з семи осіб: Петро Забіла (генеральний обозний), Іван Домонтович та Іван Самойлович (генеральні судді), Карпо Мокрієвич (генеральний писар), Дмитрашко Райча (переяславський полковник), Пилип Уманець (наказний ніжинський полковник) і Петро Рославець (стародубський полковник) і висловили йому свій намір арештувати гетьмана і відправити в Москву. Григорій Неєлов, який і сам був настроєний проти Многогрішного, не заперечував і навіть відрядив разом із змовниками до резиденції гетьмана кількох озброєних стрільців. Арешт відбувся без опору гетьманської варти. Гетьмана в супроводі Карпа Мокрієвича і Петра Рославця через Путивль і Севськ доставили в Москву, де після недовгого слідства й катувань засудили до страти, заміненої вічним поселенням у Сибіру. Там і скінчив своє життя Дем'ян Многогрішний.
Як бачимо, серед змовників опинився генеральний суддя Іван Самойлович, який користувався довірою гетьмана. Можливо, було домовлено, що саме його вони висунуть на посаду гетьмана, бо під час виборів на його особі особливо наполягав ватажок змовників Петро Забіла. Як там було, а для генерального судді відкрився шлях до найвищого становища в козацькому війську і в адміністрації Лівобережної України.
У квітні 1672 року з Москви повернувся генеральний писар Карпо Мокрієвич. Відразу ж у Батурині зібралася попередня рада із значних козаків: генеральних старшин, полковників, полкових старшин, військових (значкових) товаришів і отаманів. На раді вирішено звернутися до Москви з проханням влаштувати вибори гетьмана без участі простих козаків і поспільства (селян і міщан): старшини побоювалися повстання. Тут же схвалили статті (умови), на яких учасники ради бажали обрати нового гетьмана. Все це викладалося в старшинській чолобитній на ім'я царя Олексія Михайловича. Старшини намагалися обмежити самовладдя гетьмана: правитель козаків Лівобережної України в усіх питаннях зовнішньої і внутрішньої політики повинен був радитися з ними, поважати козацькі звичаї та військовий суд. Крім того, старшини прагнули вжити заходів, щоб не допускати виступів рядових козаків і поспільства, невдоволених старшинськими утисками. В Москву старшинську чолобитну повіз чернігівський полковник Іван Лисенко.
Тільки-но усунули від гетьманства Дем'яна Многогрішного, як булавою зажадав заволодіти відважний воїн, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, котрий зажив великого авторитету серед українського козацтва. Про це хутко стало відомо Москві, й царські урядовці, знаючи про військові здібності, вплив на козаків непокірної вдачі кошового отамана, відразу ж ужили заходів, щоб цього не допустити. Та й лівобережна старшина не бажала, щоб нею правив гетьман, який користувався популярністю серед козацтва і поспільства. Тут інтереси московських бояр і лівобережних старшин співпали.
Коли 19 квітня 1672 року Іван Сірко з своїм зятем Іваном Сербином прямував до Курська для переговорів з князем Ромодановським з приводу гетьманства, на нього поблизу містечка Нових Санжар напав загін козаків полтавського полковника Федора Жученка, давнього недруга кошового отамана. Івана Сірка закували в кайдани й привезли до Батурина. Князь Ромодановський не лише не захистив Івана Сірка, якого запросив до Курська, а й розпорядився відправити його в Москву, звідки того заслали до