7) Під час походу відраджував боярина посилати передові полки для виявлення противника, не дізнавався про місцеве становище і, коли горіли степи, не велів їх гасити.

8) Скаржився у той час на хворобу очей і говорив: краще б Москві сидіти у спокої дома і оберігати кордони, ніж заводити ненадійну війну з Кримом і позбавляти мене тим самим останнього здоров'я.

9) Нарадив боярам, на вічну неславу російських і козацьких військ, повернутися назад, замість того, щоб придумати, яким би способом шкодити ворогові, хоча б з меншими силами.

10) Самовільно володіє Малоросією, робить, що хоче, і міста малоросійські не государевими, а своїми називає, наказуючи козакам вірно служити йому, а не монархам.

11) Син гетьманський Григорій та інші говорили багато зухвалих слів про государів при гетьмані, і він не лише їх від того не стримував, а й сам те ж робив.

12) Липня 4, перейшовши з своїми полками через мости, споруджені росіянами на річці Самарі, гетьман наказав їх спалити, залишивши боярину, який був на тому боці з усім військом, лише два мости.

13) Коли повідомляли йому про те, що багато хворих в російському таборі, він говорив: хоч би і всі згинули, то я б про те не журився.

14) Один російський полковник посварився з лубенським полковником Гамалією, який, явно надіючись на гетьмана, сказав при ньому: що ти мені докоряєш? Нас не шаблею взяли.

15) Продає за великі гроші полковницькі уряди.

16) Утискує старших військових заслужених людей, а з дрібними обходиться ласкаво.

17) Забирає собі все, що йому сподобається; що ж не візьме сам, відбирають діти.

18) Генеральні старшини від його гніву і нахальних слів стають мертвенними і не живуть у спокої.

19) Чотири роки не визначає нікого на суддівський уряд, вимагаючи за нього великі гроші, від чого згасло право, обіженим людям немає управи і багато їх плаче.

20) Більше займається домашніми справами, ніж виконанням справ монархівських.

21) Заборонив, всупереч указу великих государів, відпускати в Польщу хлібні запаси, в той час як велить возити їх в Крим і турецькі міста.

22) Будучи дрібного походження, гребує усіма і не лише не вважає рівним собі в Малоросії, а навіть і за великоросіянина не хотів видати свою дочку, для якої заманив з-за кордону князя Четвертинського, а все це робить для того, щоб утворити з часом в Україні удільне князівство.

23) Того ж від його синів терплять Чернігівський і Стародубський полки, того і описати не можна.

Через ці причини і його нездатність все Військо Запорозьке бажає й слізно Господа Бога молить, щоб великі государі, для кращого управління Малоросією і вгамування багатьох сліз, вказали зняти з нього гетьманський уряд і на нього звеліли обрати, вільними голосами, іншого — бадьорого, вірного і справного чоловіка.

І за те просить усе Військо Запорозьке, щоб після усунення його від гетьманського уряду, він не залишався в Україні, а взятий був з усім своїм домом в Москву і, як зрадник, скараний. Якщо ж на це прохання не надійде монарше рішення, Військо Запорозьке, із менших чинів, дотримуючись вірної служби, змушене буде поступити з ним згідно своїх військових прав і звичаїв, як з відвертим до великих государів недоброзичливцем".2

Князь Голіцин спішно відправив старшинську чолобитну в Москву для вирішення справи царським урядом.

Мабуть, саме тоді один із учасників змови Іван Мазепа написав вірша, присвяченого гетьману Івану Самойловичу, і в ньому відобразилися мотиви старшинської чолобитної.

Наведемо уривок з того вірша:

Ей, Іване, поповичу-гетьмане!
Чому так запустився у недбання?
Ой був єси хорошим всім паном,
А потім протиставивсь усім станам.
Сам цілодушно став гетьманувати,
Хотів нащадкам звичай той віддати.
Ти давню вольність війська став ламати,
Гідності всіх станів зневажати.

Тут цілком визначена позиція генерального осавула Івана Мазепи щодо свого патрона-гетьмана, який свого часу врятував його від заслання в Сибір і висунув на старшинську посаду, пригрів як віддану й чесну людину.

В старшинській чолобитній відкривається задум гетьмана Івана Самойловича позбутися московської протекції й утворити "удільне князівство" — незалежну державу Україну. Це головне звинувачення, що характеризувало гетьмана як патріота і державного діяча. Звичайно, в Москві це викликало особливе занепокоєння. Перекладення вини за невдачу Кримського походу на українського гетьмана реабілітувало князя Юліцина в очах російської громадськості.

Тим часом російське й козацьке війська 21 липня 1687 року підійшли до річки Коломак (притока Ворскли) й отаборилися на правому й лівому берегах річки (ця місцевість тепер поблизу містечка Коломак Харківської області). А другого дня з Москви прибув посланець з царським указом з приводу старшинської чолобитної на гетьмана. Князеві Голіцину приписувалося арештувати Івана Самойловича і, згідно бажання старшини, усунути від гетьманського уряду й відправити у великоросійські міста за власним вибором, а потім влаштувати вибори нового гетьмана.

В ніч на 23 липня ставку Самойловича оточили російські полки. Після ранкової молитви в похідній церкві гетьмана арештували й разом із сином Яковом привезли до князя Голіцина, в ставці якого зібралися російські бояри, генерали й полковники. Туди ж викликали старшин, які підписали чолобитну. Голіцин оголосив про усунення Івана Самойловича від гетьманства і вибори нового гетьмана. Старшини передавали князеві гетьманські клейноди — бунчук і булаву. Невдовзі воєвода Леонтій Неплюєв арештував у Кодаку гетьманського сина — полковника Григорія Самойловича і привіз у ставку Голіцина. При цьому воєвода відібрав у полковника майно, коштовності й гроші та й