Про причини арешту 22 квітня 1672 року старшини Іван Самойлович, Петро Забіла та Іван Домонтович, які правили Лівобережною Україною до обрання нового гетьмана, повідомили в Москву, нібито Іван Сірко з'явився на лівий бік Дніпра "для підбурювання (читаємо у Дмитра Яворницького) народу до бунту, а також для того, щоб схилити Полтавський та Гадяцький полки на бік Ханенка", який користувався підтримкою Речі Посполитої. З ним Іван Сірко підтримував дружні стосунки й разом воював проти турків і татар. У такий спосіб лівобережні старшини позбулися небезпечного претендента на гетьманство в Лівобережній Україні.

Старшинська рада для обрання гетьмана відбулася 17 червня 1672 року в Козачій Діброві, містечку, розташованому над річкою Красень неподалік Конотопа. Царський уряд представляв боярин, князь і воєвода Григорій Ромодановський. На раду прибули духовні особи — архієпископ чернігівський Лазар Баранович і архімандрит Новгород-Сіверського монастиря Михайло Лежайський. Для порядку й охорони з Батурина викликано загін стрільців під началом Григорія Неєлова. Лівобережне козацтво представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини, військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Рядове козацтво й поспільство про раду не було оповіщене і тому не змогло туди потрапити.

На початку ради Ромодановський зачитав царську грамоту, яка дозволяла вибори гетьмана на умовах Глухівських статей 1669 року. Архієпископ Лазар Баранович прочитав молитву й освятив великі збори. Присутні висунули й підтримали одного кандидата на гетьманство — генерального суддю Івана Самойловича. Переяславський полковник Дмитрашко Райча і київський полковник Костянтин Солонина підхопили його під руки й поставили на стіл. Генеральний обозний Петро Забіла підніс Самойловичу булаву, інші полковники покрили його прапором та огорнули бунчуком.

Розчулений високим довір'ям старшин, Іван Самойлович виступив з короткою промовою, зверненою до учасників ради: "Я гетьманського уряду не бажаю, але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями мене обрали, і мені вже неможливо відмовлятися і не приймати... булави й прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити... віддано, без будь-яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани. І ви, будучи зі мною, служіть віддано без будь-якого сумніву, ніяким сварливим словам і спокусам не вірте, а тримайте все за договірними статтями міцно і постійно". Івану Самойловичу на цю промову за себе і за всіх учасників ради відповів генеральний обозний Петро Забіла: "Усі ми готові служити великому государю у вічному підданстві: на тому прийми від нас прапор, булаву і бунчук і стань над нами гетьманом" (Микола Костомаров).

Тут же на раді в Козачій Діброві обрано кількох генеральних старшин: генеральним суддею — Павла Животовського, генеральними осавулами — Івана Лисенка й Леська Черняка, генеральним писарем — Саву Прокоповича, генеральним хорунжим — Григорія Коровченка, генеральним бунчужним — Леонтія Полуботка. Стародубським полковником став знову Петро Рославець. Семен Остренко отримав посаду гадяцького полковника. Новий гетьман на уряди висував відданих йому людей з козацької старшини.

Після виборів гетьмана і старшин чернігівський архієпископ Лазар Баранович разом з архімандритом Новгород-Сіверського монастиря Михайлом Лежайським і ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем відслужили молебень, а потім на чиновній книзі перед хрестом і євангелієм привели до присяги гетьмана та новообраних старшин.

На вимогу царського представника Ромодановського гетьман і старшини підписали статті-умови, на підставі яких обрано гетьмана (це Глухівські статті 1669 року з незначними відмінами). Гетьману на булаву царською грамотою визначалася маєтність місто Гадяч, а на утримання артилерії — містечко Короп і Воронеж. Крім того, гетьману, генеральним старшинам і полковникам Ромодановський вручив царські подарунки — соболі, атласи і кармазинні камки на одяг. Нагороди соболями отримали також нижчі старшини — полкові осавули й писарі, канцеляристи та духовні особи. На той час полковниками в десяти полках Лівобережної України стали люди Івана Самойловича: переяславським Дмитрашко Райча, стародубським Петро Рославець, ніжинським Пилип Уманець, київським Костянтин Солонина, чернігівським Василь Борковський, прилуцьким Лазар Горленко, лубенським Іван Сербин (зять Івана Сірка), миргородським Іван Дубяга, полтавським Дем'ян Кгуджел, гадяцьким Семен Остренко.

Наступного (1673) року на прохання козацтва Запорозької Січі й короля Речі Посполитої царський уряд повернув Івана Сірка із заслання. Час був тривожний і складний: велике турецьке військо вторглося в Правобережну Україну і захопило Поділля з містом-фортецею Кам'янець-Подільським (1672) й загрожувало дальшим наступом на Україну і Річ Посполиту. Кошовий отаман Іван Сірко знову активізував боротьбу запорожців проти турецьких і татарських завойовників. Однак козацтво України було роздроблене й підпорядковувалося кільком гетьманам, які не могли об'єднатися для опору ворогам.

Це становище характеризував Іван Сірко в розмові з царськими послами Василем Чадуєвим і Семеном Щоголєвим, які відвідали Запорозьку Січ (1673): "Тепер у них (козаків. — Г. С.) чотири гетьмани: Самойлович, Суховієнко, Ханенко і Дорошенко; та ні від кого з них немає нічого доброго: сидять дома та за гетьманство, за маєтності і за млини кров християнську проливають; краще було б Крим зруйнувати та війну припинити. А був час, коли військо, під час ради, мене запитувало і хотіло дати мені гетьманство, але Ромодановський Самойловича зробив гетьманом, — не по-військовому він поступив і мене, Сірка, в прірву послав". Названі тут гетьмани спиралися на сили іноземних держав (Росію, Кримське ханство, Річ Посполиту, Туреччину), щоб здобути собі гетьманську владу й володарювати над народом України. Один лише Іван Сірко з