Дбаючи про безпеку українського народу, цілісність його держави, кошовий отаман твердо оцінював складність тодішньої обстановки в Україні й пагубність поділу її на частини між чотирма гетьманами, між якими не існувало порозуміння й миру. Така оцінка й дії Івана Сірка знаходили підтримку серед запорожців і значної частини старшин та козаків Лівобережжя й Правобережжя. Чимало людей визнавало необхідність припинення міжусобної боротьби гетьманів і об'єднання українських земель під міцною гетьманською владою, щоб відстояти незалежність Української держави від іноземних завойовників — польських, турецьких, татарських тощо.

Документи дають підстави вважати, що й гетьман Іван Самойлович, як людина освічена й настроєна патріотично, з свого боку виношував ідею соборності українських земель, прагнув об'єднати Правобережжя з Лівобережжям під своїм регіментом та протекторатом Російської держави, яка могла своїми військовими силами й міжнародним авторитетом протистояти зазіханням на Україну з боку Речі Посполитої, Туреччини й Кримського ханства. Серед старшин і козацтва гетьман знаходив немало прихильників розбудови незалежної Української держави.

"Сірко і Самойлович, — писав видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький, — були безперечно найсильнішими людьми свого часу і типовими виразниками волі народу, яким вони правили". А про самого гетьмана він додав: "Самойлович був людиною самовладною і честолюбною: він виношував у душі думку про владу над усією Україною і Запорожжям".

Взаємовідносини між кошовим отаманом Іваном Сірком та гетьманом Іваном Самойловичем протягом майже цілого десятиріччя (1672 — 1680) їх діяльності відзначалися суперечливістю як і час, в який вони жили і діяли. Про кошового отамана Запорозької Січі Дмитро Яворницький писав: "Мужній, безстрашний, волелюбний, запальний, гарячий, Сірко не визнавав претензій Самойловича і відверто виявляв до нього почуття ворожнечі й неприязні". Звичайно, цей особистий момент завдавав чималої шкоди справі визволення і об'єднання України. Правда історії та діяльність цих неординарних людей тепер висвітлюється і сприймається так, як вона відображена в тогочасних документах: сила і слабкість їх людських характерів, мотиви поступків, рівень державного мислення та інші фактори.

Відразу ж після обрання гетьманом Іван Самойлович зустрічався із складними проблемами внутрішнього й міжнародного життя України. За визначенням відомого історика Івана Крип'якевича, цей гетьман "передусім відзначався широким політичним світоглядом, виходив поза тісні інтереси Лівобережжя і в свою політику включав справи всієї України". Тобто перед нами не рядовий виконавець волі старшин і царського уряду, а державний діяч і мислитель, який мав власні погляди на долю України, як держави, й міг їх відстоювати доступними йому засобами.

У той час найскладніший вузол державно-політичних суперечностей зав'язався на Правобережній Україні, на володіння якою відверто претендували три сусідні держави: Річ Посполита, Туреччина і Росія. Річ Посполита заволоділа Київщиною, Поділлям і Волинню за умовами Андрусівського договору про перемир'я з Росією (1667). Туреччина відвоювала в Речі Посполитої Поділля з фортецею Кам'янцем-Подільським і закріпила там своє панування Бучацьким мирним договором з нею (1672). Поділля увійшло до складу регіменту Петра Дорошенка, його (після зречення Павла Тетері) проголосила гетьманом ще в 1665 році старшина правобережних козацьких полків. Для своєї гетьманської резиденції Дорошенко обрав місто Чигирин (на Київщині), де містилася столиця Української держави часів Богдана Хмельницького. Виношуючи плани поневолення всієї України, Туреччина намагалася використати для цієї мети авторитет і амбіції Петра Дорошенка, уклала з ним договір. Тому уряд Російської держави і гетьман Лівобережної України Іван Самойлович вживали запобіжних заходів проти турецької агресії.

Пізніше Петро Дорошенко так викладав свої наміри, пояснював дії і політику в інтересах українського народу:

"Коли Божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд (гетьманство. — Г. С.) і держав його близько десяти років, не в чому іншому був мій намір, а тільки в тому, щоб помножити вольності Запорозького Війська та заховати безпеченство і цілість отчизни, щоб процвітанням благочестивих церков народ християнства українського міг утішатися. Тому не тільки з християнами, але і з бусурманськими народами я завсігди намагався поводитися прихильно та згідно, щоб Україну бачити в бажаному мирі". Як бачимо, Дорошенко прагнув до тієї ж мети, що й Самойлович: зробити Україну вільною, соборною і незалежною державою, хоч обом їм у тих надзвичайно несприятливих історичних умовах не судилося цього досягти.

Річ Посполита, щоб утримати під своєю владою Правобережну Україну, визнала гетьманом над правобережними козаками Михайла Ханенка (1670 — 1674), який раніше займав посади уманського полковника (1660 — 1669) і кошового отамана Запорозької Січі (1670).

Це привело до тяжких наслідків. Між гетьманами Петром Дорошенком і Михайлом Ханенком точилася збройна боротьба за владу на Правобережній Україні. Хоч, здається, обидва, як люди освічені, розуміли, що ціною великої козацької крові здобуті результати можуть використати і серед них — Івану Самойловичу: Україна волала про припинення кривавої драми.

Російська держава також претендувала на володіння Правобережною Україною: боярину, воєводі і намісникові бєлгородському, князю Григорію Ромодановському і лівобережному гетьманові Івану Самойловичу з Москви надійшло доручення схиляти правобережного гетьмана Петра Дорошенка під царську протекцію. Про це ж уже велися переговори з другим гетьманом Михайлом Ханенком. Окрім того, переговори велися з правобережними полковниками без відома гетьманів. Для вирішення цієї вельми важливої справи було вирішено влаштувати військовий похід козацьких полків і російських стрільців на правий бік Дніпра, щоб силою зброї