За порадою архімандрита Печорського монастиря Інокентія Гізеля київський воєвода направив у Чигирин для переговорів з гетьманом Петром Дорошенком ієромонаха Серапіона Палчовського. Переговори відбулися 4 вересня 1673 року. На пропозицію ієромонаха перейти під московську протекцію і регімент гетьмана Івана Самойловича Дорошенко (читаємо в Миколи Костомарова) відповів? "Хай Самойлович не хвалиться, що він був таким козаком, як я — від прадідів козак! Хіба він бачив запорозькі річки і море? Де він бував? До чого придивився? З якими государями про війну і мир добрим звичаєм перемовляв? Чи зуміє він що треба для царської величності почати? Хай покаже: коли все знає і може добре діло вести, я йому уступлю і низько вклонюся за те, що зніме з мене тягар гетьманського чину. Але знає Бог і люди: не давній він козак. Хіба проходив він усі військові чини, від малого до великого? Я так багато разів був полковником і всі старшинські чини пройшов! Хай царська величність сам розсудить, що це буде, коли під царською рукою знаходитимуться разом два гетьмани! Я його не люблю, а він мене не любить, — і почнеться у нас в Україні діятися таке ж, як діється в Польщі, де два гетьмани вічно між собою сваряться".

У Чигирині Серапіон Палчовський відвідав митрополита київського і галицького Йосипа Тукальського, який підтримував Дорошенка. Туди ж з'явився і гетьман: він висловив думку, що настав сприятливий час Російській державі воювати проти Туреччини, поки вона не підкорила Річ Посполиту й не розпочала наступ великими силами в Україну. Посланець київського воєводи не одержав від Дорошенка якихось письмових зобов'язань, а про зміст перемов склав докладний звіт, який відправлено до Москви.

З Москви надійшла царська грамота гетьману Петру Дорошенку з новою пропозицією відступити від союзу з Туреччиною й перейти під протекцію Російської держави. Дорошенку тоді обіцяно, що Київ і Правобережна Україна не будуть віддані Речі Посполитій; він залишиться гетьманом на правому боці Дніпра, а Лівобережжя — під управлінням Івана Самойловича. З цими пропозиціями Палчовський вдруге з'явився в Чигирині. Гетьман дав згоду.

Лівобережний гетьман Самойлович, з свого боку, не бажав того, щоб Дорошенко залишався гетьманом Правобережної України, і наполягав на військовому поході на правий берег Дніпра, щоб примусити і Дорошенка, і Ха-ненка зректися гетьманства, а їхні козацькі полки взяти під свій регімент. Зрештою в кінці листопада 1673 року з Москви надійшов царський указ воєводі Ромодановському і гетьману Самойловичу з полками стрільців і козаків рушати в похід на Правобережжя.

Похід розпочався в кінці січня 1674 року. Правобережні козацькі полки майже не чинили опору: здалися гарнізони Канева, Черкас, Корсуня, Богуслава, Лисянки, Мошен та інших міст. Вони присягнули Російській державі. Не вдалася лише спроба заволодіти Чигирином, де зосереджувалися значні військові сили гетьмана Петра Дорошенка. Майже всі його полки перейшли на бік Івана Самойловича й склали присягу. Петро Дорошенко не здався і присягати відмовився. Тоді ж Михайло Ханенко дав згоду зректися гетьманства й віддати булаву. До середини березня 1674 року похід закінчився, полки стрільців і лівобережних козаків повернулися до Переяслава на лівий берег Дніпра. Туди ж на раду були запрошені представники старшини і козаків полків Правобережної України для обрання гетьмана замість Михайла Ханенка і Петра Дорошенка.

Виборча рада відбулася 17 березня 1674 року на головній площі Переяслава. На ній були присутні задніпровські старшини: генеральний обозний Іван Гулак, генеральний суддя Яків Улеско і генеральний осавул Яків Лизогуб; полковники семи правобережних полків: Канівського — Іван Рурський, Корсунського — Михайло Соловей, Білоцерківського — Степан Бутенко, Уманського — Григорій Біло-груд, Торговицького — Степан Щербина, Брацлавського — Павло Лисиця і Паволоцького — Костянтин Могилевський. Тут же стали лівобережні полковники: Київського — Костянтин Солонина, Переяславського — Дмитрашко Райча, Ніжинського — Пилип Уманець, Стародубського — Петро Рославець, Чернігівського — Василь Борковський, Прилуцького — Лазар Горленко і Лубенського — Іван Сербин.

На запрошення воєводи Григорія Ромодановського і гетьмана Івана Самойловича на Переяславську раду з'явився гетьман Михайло Ханенко і перед нею поклав клейноди — булаву і бунчук, надані йому королем Речі Посполитої. Воєвода оголосив царський указ про вибори нового гетьмана над правобережними полками. У виборах взяла участь лише старшина цих семи полків. Тоді виступив генеральний обозний Іван Гулак і заявив: "Ми всі бажаємо, щоб великий государ пожалував нас, старшин і поспільство, звелів би у нас вчинити гетьмана Івана Самойловича на обох боках Дніпра єдиним гетьманом над усім Військом Запорозьким, і бути б нам у підданстві у великого государя за нашими старовинними правами не на інших статтях, а на таких, якими він, великий государ, пожалував цього гетьмана, старшин і все поспільство".

Учасники ради одностайно підтримали пропозицію генерального обозного й звернулися до Івана Самойловича, щоб той став гетьманом і на Правобережній Україні. Вони мотивували це тим, що населення там через правління багатьох гетьманів зубожіло, а край за Дніпром став ареною міжусобної кривавої боротьби, ворожих нашесть з Криму, Туреччини й Польщі. Спочатку Самойлович відмовлявся від гетьманства, але його взяли старшини і полковники під руки й поставили на лаву, накрили бунчуком і дали в руки булаву, що колись належала Михайлу Ханенку. Так Іван Самойлович став гетьманом Лівобережної і Правобережної України, які об'єднувалися під його владою в один