В цих умовах становище і гетьмана Петра Дорошенка стало безнадійним. Восени 1675 року він звернувся до кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка з обіцянкою, що складе своє гетьманство перед січовим товариством і перед ним присягне. Січовики зібралися з цього приводу на раду, куди були запрошені також донські козаки на чолі з отаманом Фролом Мінаєвим, які прибули на Січ, щоб спільно воювати проти кримських татар. Пропозиція Дорошенка була прийнята.

10 жовтня 1675 року Іван Сірко і Фрол Мінаєв з загонами запорожців, донських козаків і калмиків прибули в Чигирин, де їх урочисто зустрів Петро Дорошенко разом з козаками й духовенством, а також посполитими. На загальній раді з участю гостей і всього населення Чигирина Дорошенко поклав військові клейноди — булаву, бунчук і прапор, перед Євангелією дав клятву про вічне підданство Російській державі. Запорожці поклялися, що Дорошенко з військом і населенням буде прийнятий, а всі його проступки будуть прощені й забуті. Про цю важливу подію Іван Сірко від імені Коша Запорозької Січі 15 жовтня повідомив Малоросійський приказ і клопотався про прийняття Петра Дорошенка. Архієпископ чернігівський Лазар Баранович надіслав гетьману похвальну грамоту.

Інакше до цього віднісся гетьман Іван Самойлович, який не вірив у щирість Петра Дорошенка. Він писав у Малоросійський приказ: "Поступок Дорошенка не більше, як лукавство. Не надходить йому допомога ні від турків, ні від татар, а тут ляхи в гостях, та й ми недалеко, свій же край в його володінні зовсім спорожнів. Тому він спільно з Сірком і вдався до обману, щоб час якось протягти і перезимувати, продовольчі припаси з нашого боку отримувати і збіглих людей знову закликати до себе, а навесні по-старому продовжити розбрат". Гетьман домагався, щоб Петро Дорошенко зрікся гетьманства і залишив Правобережжя назавжди, про це неодноразово писав у Москву. Його підтримував Ромодановський, який посилав гінців у Чигирин і вимагав від Дорошенка приїхати на Лівобережжя, присягнути і передати гетьманство Івану Самойловичу.

Зрештою з Москви надійшов указ воєводі князю Григорію Ромодановському і гетьману Івану Самойловичу з своїми військами перейти Дніпро, щоб силою зброї примусити Петра Дорошенка зректися гетьманства. 15 серпня 1676 року п'ятнадцять тисяч ратних людей під командуванням воєводи Григорія Косагова і козацьке військо на чолі з генеральним бунчужним Леонтієм Полуботком наблизилося до Дніпра неподалік міста Крилова. Крім того, гетьман надіслав листа в Запорозьку Січ кошовому отаману Івану Сірку з вимогою примкнути до його війська. Однак Сірко відмовився і переконував гетьмана не втручатися в справи Правобережжя. Про це Самойлович повідомив Малоросійський приказ.

Російське і козацьке війська переправилися через Дніпро, зайняли міста Черкаси, Жаботин, Суботів, Медведівку, підступили до резиденції гетьмана Петра Дорошенка — Чигирина. Воєвода Григорій Косагов і генеральний бунчужний Леонтій Полуботок, які командували передовим військом, звернулися до гетьмана з пропозицією припинити опір і скласти гетьманство. Вони отримали згоду Петра. Дорошенка, який через своїх представників лише поставив умову, щоб була збережена в недоторканості його особа й майно, права і вольності старшин і поспільства, яке проживало на території, підвладній гетьману. Ромодановський та Самойлович дали на це згоду.

19 жовтня 1676 року Дорошенко в супроводі старшин і духовенства прибув до Градизька, де знаходився головний стан російських і козацьких військ, оголосив про складення з себе повноважень гетьмана і передав Івану Самой-ловичу в присутності царського воєводи Ромодановського клейноди: булаву, бунчук, прапори, дванадцять гармат і присягнув Російській державі. До присяги також приведено старшин, козаків та місцеве населення. Петру Дорошенку було надано дозвіл жити з своєю родиною в містечку Сосниці на Чернігівщині, куди він і поїхав. Згодом його викликали в Москву й призначили воєводою у Вятку (1679 — 1682). Останні роки він прожив у своєму маєтку Ярополче під Москвою, де й помер 19 листопада 1698 року. Діяльність цієї видатної людини свого часу спрямовувалась на те, щоб визволити і об'єднати Україну, здобути їй державну незалежність. Як державний діяч і політик, Петро Дорошенко вдавався до неймовірних компромісів і ризикованих союзів, але при цьому мав на першому плані інтереси Української держави.

Від часу зречення гетьмана Петра Дорошенка відбулося об'єднання Лівобережної і Правобережної України під гетьманством Івана Самойловича, прихильника соборної Української держави. Іван Самойлович звертався до Москви з пропозицією, щоб до його регіменту приєднати і Слобідську Україну, але згоди на це не отримав.

Тим часом над Україною знову скупчувалися чорні хмари — спустошливе вторгнення турецьких і татарських орд. Здобувши перемоги над польським військом і закріпивши свою владу над Поділлям за умовами Журавненського мирного договору з Річчю Посполитою (17 жовтня 1676 р.), Туреччина мала намір відвоювати всю Правобережну Україну й перетворити її на васальне князівство, центром якого визначався Чигирин — давня столиця держави Богдана Хмельницького. Для цієї мети турецький султан наказав використати колишнього гетьмана України Юрія Хмельницького, взятого в полон кримськими татарами в Уманському монастирі (1673) і привезеного в Стамбул. Син Богдана мав стати гетьманом та "князем Малоросійської України".

Навесні 1677 року Юрій Хмельницький розіслав універсали, в яких вимагав від польських залог залишити Правобережжя, а населення умовляв визнати його владу, займатися своїм господарством і не боятися наступу турків і татар. 7 квітня він відрядив своїх посланців у Січ