Мурад-Гірей — татарську орду. Протягом 13 — 28 липня на Бужинському полі тривала кровопролитна битва. Велику відвагу виявляли російські стрільці. Гетьман Іван Самойлович завдавав сильних ударів по флангах турецької армади. Зрештою турки, зазнавши людських втрат і кинувши двадцять вісім гармат, почали відступати до Чигирина. Битва продовжувалася там. За наказом гетьмана Івана Самойловича 3 серпня козацькі полки: Чернігівський (полковник Василь Ворковський), Лубенський (полковник Максим Ільяшенко), Миргородський (полковник Павло Апостол), Прилуцький (полковник Федір Мовчан), Ніжинський (наказний полковник Василь Ігуменський), а також загони інших полків (Переяславського, Стародубського, Полтавського), піхотні й кінні охотницькі оволоділи висотами над Тясмином-річкою, звідки з гармат турки обстрілювали Чигирин. Там же закріпилися й стрілецькі полки Ромодановського. Внаслідок цього турецько-татарський табір опинився в скрутному становищі.
Починаючи з 6 серпня, турки посилили гарматний обстріл Чигирина й намагалися будь-що взяти фортецю штурмом. Чигирин палав, але стояв незборимий. 11 серпня вороги висадили в повітря оборонну стіну й через великий пролом увірвалися в нижнє місто. Козаки відступили у верхнє місто — замок. Зруйнована й спалена фортеця все ще оборонялась і завдавала втрат ворогам. У ніч на 12 серпня воєвода Ромодановський дав наказ уцілілим захисникам підпалити замок і залишити Чигирин. Генерал Патрик Гордон пробився з ними до військового табору. Коли турки кинулися грабувати фортецю, там вибухнув пороховий погріб — загинуло близько п'яти тисяч ворогів. Це був останній салют героїчним оборонцям Чигирина.
А в цей тривожний час для України на прохання гетьмана Івана Самойловича кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко повів своє військо на комунікації турків і татар. Поблизу фортеці Кизикермена на Дніпрі запорожці знищили п'ятдесят транспортних суден, що везли військові припаси турецькій армії. На Південному Бузі вони спалили мости, знищили кілька річкових транспортів і обозів у степах, перервавши зв'язок армії великого візира з Туреччиною. Ці дії запорожців викликали паніку серед турецьких загарбників і допомогли головним силам Ромодановського та Самойловича подолати їх під Чигирином.
Після запеклої битви російські й українські полки відійшли від Чигирина до свого старого укріпленого табору на Бужинському полі поблизу переправи через Дніпро. Туди знову підступили головні турецькі й татарські сили. Друга Бужинська битва тривала протягом 14 — 18 серпня. Обидві сторони зазнали відчутних втрат. В останній день російське й українське військо перейшло в рішучий наступ і завдало поразки своєму противникові. Турецькі й татарські орди відступили на правий берег Тясмину; звідти турки рушили в бік Дунаю, а татари попрямували в Крим. В цьому поході вони втратили 36 тисяч воїнів.
Героїчний подвиг російських стрільців і українських козаків у битвах за Чигирин яскраво описано в одному з перших історичних творів — "Київському синопсисі": "Бусурмани ж, бачачи таку несподівану в християнських воїнів хоробрість і мужнє серце їх, як серце лева, на лов готового, зразу ж нечестиві, впавши в страх і трепет, розтанули в мнимій міцності сил своїх поганських і від окопів, і від гармат великих і меншої зброї вогнепальної, від наметів, і від усяких запасів своїх повтікали, стрімголов один одного переганяючи і один одного залишаючи, втікали, куди очі бачать, так що і тут здійснилося написане: пожене один тисячу, а два — тьму зрушать".
Нашестя турецьких і татарських орд у 1677 — 1678 роках в Україну загрожували поневоленням українського народу. В годину тяжких випробувань гетьман Іван Самойлович це глибоко розумів, а тому виявляв державну мудрість, розпорядливість, далекоглядність і вміння організувати козацтво й усе поспільство для військової відсічі ворогам. Він справляв значний вплив на діяльність російського воєводи Ромодановського і нерідко самостійно вирішував складні питання оборони України. Українському гетьманові не бракувало розуму й винахідливості у війні з Туреччиною і Кримським ханством. Заслуга гетьмана Івана Самойловича полягала в тому, що він зумів зібрати козацькі сили, в тому числі й Запорозької Січі, очолюваної кошовим отаманом Іваном Сірком, і завдати поразки турецьким і татарським завойовникам, відвернути небезпеку, що нависла над Україною. В облозі Чигирина і битвах на Бужинському полі ворожа потуга зазнала таких втрат, що в наступні десятиріччя Туреччина вже не змогла вдаватися до таких масштабних акцій проти України, хоч її правителі не полишали своїх агресивних намірів. Саме там зажив слави козацького полководця Іван Самойлович.
Відступаючи з України, великий візир Туреччини Асан-Мустафа-паша наказав знищити рештки фортеці й міста Чигирина. Разом з тим він залишив частину війська в розпорядженні свого ставленика Юрія Хмельницького, проголошеного "князем Малоросійської України". Султан віддав йому у вічне володіння місто Немирів, де розташувалась і резиденція нового правителя Правобережної України. Юрію Хмельницькому вдалося силою зброї підкорити ряд міст: Корсунь, Кальник, Канів, Черкаси, Мошни, Жаботин... Його найближчим помічником став родич Іван Яненченко-Хмельницький. Новоспечений "князь" розсилав універсали до населення з вимогою покори його владі. Крім того, він вимагав від переселенців повертатися на старі місця з Лівобережної України на Правобережну.
Та цим не обмежувалася діяльність Юрія Хмельницького: він готував сили для вторгнення на Лівобережну Україну й повернення переселенців. На прохання гетьмана Івана Самойловича, архімандрит Єлецького монастиря (Чернігів) Іоаникій Галятовський, який колись навчав Юрія в Київському колегіумі, 4 грудня 1678 року звернувся до нього з листом, у якому радив кинути турецьку протекцію й повернутися в лоно православної церкви. Та вмовляння архімандрита не подіяли. У січні 1679 року Юрій Хмельницький з турецьким загоном і татарською ордою вторгся на Лівобережжя в Переяславський і Лубенський