полки. Самойлович відрядив проти нападників Полтавський, Гадяцький, Миргородський і компанійський полки. До них приєдналися російські ратники Григорія Косагова. Спільними силами вони завдали поразки ворожому нашестю й примусили Юрія Хмельницького відступити на правий берег Дніпра. Татарська орда повернулася в Крим, але награбоване майно і ясир вона мусила покинути: козацькі полки переслідували татар далеко в степах по снігових бездоріжжях. Гетьман вирішив вжити заходів, щоб надалі відвернути загрозу вторгнень ворожих сил, які перетворювали край у руїну.
Щоб позбавити Юрія Хмельницького підтримки, а також засобів для утримання турецьких залог, гетьман Іван Самойлович за згодою старшин і царських урядовців вдався до жорстокої акції на Правобережжі — знищення на правому боці Дніпра міст і сіл, а населення переводив на Лівобережжя. У лютому 1679 року він призначив свого старшого сина Семена Самойловича наказним гетьманом над козацьким військом і відрядив його на правий бік Дніпра для виконання "великого згону" населення. Під його командуванням були значні сили — Переяславський, Київський, Ніжинський, Прилуцький і Лубенський полки, компанійський і кінний охотницькі полки. Разом з ними діяла інша військова група — Гадяцький полк і російські ратники Григорія Косагова. Протягом лютого — березня ці війська захопили Ржищів, Канів, Корсунь, Деренківці, Драбовець, Старобор'я, Мошни, Жаботин, Черкаси та інші міста й насильно переселили жителів у зимовий час на Лівобережжя.
Гетьман Іван Самойлович повідомляв у Москву: "Всі жителі ржищевські, канівські, корсунські, староборські, мошенські, грабовські, білозерські, таганківські, драбівські, черкаські на цей бік зігнані й від противника відхилені, а міста й села, і містечка та їх хутори, де вони жили раніше на тому боці, всі без залишку спалені". Звичайно, ці дії гетьмана не принесли йому слави: український народ проклинав його за позбавлення жител, худоби, майна й виселення з рідних місць. Знедолених людей гнали на Лівобережжя й там розміщали в полках, але місця не вистачало, бо зібралося зігнаних понад двадцять тисяч сімей. Що з ними робити? І тоді в Самойловича з'явилася думка поселити їх на землях Слобідської України, яку приєднати до його гетьманського регіменту. Для здійснення такої ідеї він відрядив до Москви спеціальне посольство, якому доручалися переговори в Малоросійському приказі.
Переговори в Москві вели посланці гетьмана — значковий військовий товариш Іван Мазепа і небіж, гадяцький полковник Михайло Самойлович. Їх прийняв боярин Василь Волконський у Малоросійському приказі. Та пропозиція гетьмана Самойловича про поселення правобережних жителів на Слобожанщині й переведення слобідських козацьких полків під його управління була рішуче відхилена: царський уряд зобов'язав його розселити людей у полках Лівобережної України. Ідея об'єднання українських земель під владою гетьмана тоді не уреальнилася.
У жовтні 1680 року до Криму прибуло повноважне посольство Російської держави для переговорів з Туреччиною і Кримським ханством про укладення миру. Перед цим посольство відвідало Батурин і перемовляло з гетьманом Іваном Самойловичем про умови майбутнього миру. 3-го січня 1681 року був укладений Бахчисарайський мирний договір, за умовами якого припинялася війна, що тривала вже четвертий рік (1677 — 1681). За його умовами кордон між Російською державою і Туреччиною пролягав уздовж Дніпра. Правобережну Україну було втрачено. Гетьман негативно відзивався про цей договір, який вважав невигідним для Російської держави. У розмові з російським послом Василем Тяпкіним, який повертався з Криму й завітав знову до Батурина, Іван Самойлович сумно сказав:
"Відійшла-таки задніпровська сторона; раніше я писався гетьманом обох боків Дніпра, а тепер уже так писатися мені не можна! Хай би хоч великий государ змилосердився над народом, який жив на правому боці, а тепер блукає без пристановища; буде він дивитися на свої колишні пожитки, ниви й угіддя, залишені за Дніпром, й обурюватиметься". Надії гетьмана на утворення соборної української держави, куди входили б Лівобережна, Правобережна і Слобідська Україна, не здійснилися, бо цьому заважали три сусідні держави — Росія, Річ Посполита і Туреччина.
І в наступні роки Іван Самойлович не залишав поза своєю гетьманською увагою долю Правобережної України, намагався не допустити її заселення українцями з Лівобережжя. Турецький султан, вважаючи її своїм завоюванням, віддав Правобережну Україну у володіння молдавському господарю Іону Дуці, який, порушуючи умови Бахчисарайського миру, призначив там гетьманом Яна Драги-нича і доручив йому заселення спустілих міст і сіл. В колишні полкові міста призначалися полковники-осадники. Молдавський господар розсилав універсали в полки Лівобережної України й закликав людей поселятися на правому боці Дніпра, обіцяв їм всякі пільги.
У зв'язку з цим гетьман Іван Самойлович відрядив до Москви щойно призначеного генеральним осавулом Івана Мазепу (березень 1682 р.) з закличними листами Іона Дуки і Яна Драгинича і скаргою на порушення Туреччиною умов Бахчисарайського миру. Однак у Малоросійському приказі нічого не змогли вдіяти й радили скасувати оренди на продаж вина. Іван Мазепа відповів, що скасування оренд приведе до того, що не буде засобів для утримання охотницького війська, яке до того ж може перейти на Правобережжя на службу Яну Драгиничу. В Москві висунули проект спорудження оборонного валу на півдні Слобожанщини й Лівобережжя й поселення там вихідців з правого боку Дніпра. Однак гетьман Іван Самойлович рішуче виступив проти такого будівництва силами лівобережних козаків, і проект не був здійснений. Щоб перешкодити переселенню людей, гетьман за згодою старшин посилив сторожу вздовж Дніпра. Акції Іона Дуки та Яна Драгинича успіху не мали.
1683 року в Європі відбулася важлива подія: об'єднані війська Польщі, Австрії, Німеччини та інших країн