Іван Сулима
Запорозькі лицарі першими ставали на шляху ординських полчищ, разом з селянами та міщанами вели героїчну боротьбу за визволення України від іноземного армії. Про мужність і відвагу козаків завдяки їхній участі у відсічі агресії султанської Туреччини вже на початку XVII століття знала Європа. В цей час зросла ціла плеяда славних, козацьких ватажків, чиї імена назавжди залишилися в пам'яті народній. Одна з найпримітніших постатей — Іван Сулима.
За твердженням відомого українського історика Олександра Лазаревського, родовід Сулим простежується від часів Київської Русі. Очевидно в XV або ж XVI столітті Сулими здобули шляхетство, а з ним і володіння в Кременецькому повіті на Волині. Згодом Михайла Сулиму, бачимо серед засновників нових поселень на Подніпров'ї, де він виконував адміністративні обов'язки, як служилий шляхтич. У другій половині XVI століття в його сім'ї в селі Рогощі Любецького староства народився син Іван, якому в майбутньому судилося здобути гетьманську булаву.
Молоді роки шляхтича минали традиційно для людини його стану. Спочатку служив помічником урядника баришівських і бориспільських володінь Софії Данилович, а з 1615 року — управителем переяславських маєтків коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського. Від нього ж Іван Сулима одержав села Лебедин, Кучаків та Сулимівку "у вечность абы собе там овсеми сколко мог и хотел осадыв людей, к своему подданству"1. На Лівобережній Київщині органи місцевого управління на той час лише формувалися й навколо було немало вільних земель, що створювало для привілейованих верств сприятливі умови для примноження власних маєтностей.
Однак доля розпорядилася по-іншому, круто змінивши подальше життя Івана Сулими. Може, через конфлікт з магнатом подався він на Запорожжя і вступив до січового товариства. Завдяки природній силі та розуму Іван Сулима здобув авторитет серед запорожців, неодноразово обирався кошовим отаманом. Український дослідник козаччини Андріан Кащенко писав, що "з Сагайдачним Сулима і Кафу турецьку у Криму здобував, і Трапезонт за Чорним морем, аж двічі руйнував і околиці Царгороду". Під час морських експедицій у сутичках з турецьким флотом козаки очолювані Іваном Сулимою як правило виходили переможцями. Цього вдавалося досягати завдяки, насамперед, умілій маневреності. Зустрівшись у морі з ворожою ескадрою, козаки використовували швидкісні властивості чайок. Уникнувши артилерійського вогню противника, вони сміливо йшли на зближення і абордаж галер, а в рукопашному бою одержували остаточну перемогу.
Інколи запорожці під проводом Івана Сулими здійснювали спільні походи на Чорне море з донськими козаками. Влітку 1621 року посланець московського царя Семен Опухтін, повернувшись з Дону до столиці, розповідав у Посольському приказі: "Ходили де з Дону на море на добичу атаманы и казаки, атаман Василий Малыгин, а с ним 1300 человек да с ними ж запорожских черкас 400 человек. Атаманы были у всех черкас и казаков большие: черкашаня Сулим, да Шило, да Ятцкой... А ходили за Черное море и приступали к городу к Ризе и к паншину двору".
Козацькі експедиції не завжди завершувалися успішно — цим можна пояснити зникнення на деякий період у тогочасних часописах і хроніках імені Івана Сулими. Траплялося, що запорожці в результаті невдалих битв потрапляли в полон, де їх використовували гребцями на турецьких галерах. У щоденнику литовського князя Альбрехта Радзивілла є свідчення, що Іван Сулима мав золотий портрет римського папи Павла V Боргезе, одержаний від глави Ватікану за подарованих йому три сотні турків. Оскільки запорожці під час своїх походів не досягали далекого Апеннінського півострова, то це могло трапитися під час повстання невільників на турецькій галері в Середземному морі. Свідчення про аналогічні випадки для першої половини XVII століття не поодинокі. Одне з найвідоміших відноситься до 1642 року, коли турецьку галеру, якою командував Анти-паша Маріоль, захопили невільники на чолі з Іваном Симоновичем. Більше двохсот чоловік з Речі Посполитої і сімдесят з інших країн визволилися з каторги. Водночас козаки захопили сорок турків і четверо багатих єврейських купців. Цілком вірогідно, що й Івана Сулиму не минула участь невільника, якому довелося скуштувати злигоднів бранця і тріумф переможця в далекому морі, а потім через Європу повернутися додому.
Відважний козацький отаман не загубився у вирі бурхливих подій, які охопили Україну після Хотинської війни 11621 року. Король Речі Посполитої Сигізмунд III не виконав своїх обіцянок про розширення козацьких прав і привілеїв, що викликало зворотну реакцію. На варшавському сеймі 1623 року князь Юрій Збаразький закликав уряд негайно вжити заходів проти непокірних. В інструкції місцевим сеймикам (1625 р.) вказувалося, що козаки "позабувши віру і підданство, створюють собі окрему Річ Посполиту, посягають на життя і маєтки невинних людей (панів — В.Щ.). Вся Україна в їхніх руках, шляхтич у своєму домі не вільний, в містах і містечках його королівської і милості вся управа, вся влада в козаків, вони привласнюють юрисдикцію, встановлюють закони так, що інші аналогічні ексцеси не пригадуються"2. Активізувались і походи запорожців "за козацьким хлібом" на територію Кримського ханства. Удари, яких завдавали козаки під керівництвом Оліфера Голуба, Матвія Пирського, Михайла Дорошенка татарам за пограбування України, ставали дедалі відчутнішими. Наприкінці 1628 року московські посли доповідали цареві з Криму: "Да черкасы говорили; теперво мы Крым проведали, прежде всего ми не ведали, раяли, что Крым крепкое место и крымские люди бойцы, ажно де Крым хуже деревни и крымские люди битца не умеют. Теперво де мы Крим помолчим... На лето мы придем половина