Іван Виговський
Іван Виговський походив із стародавнього роду дрібної української шляхти Овруцького повіту Київського воєводства. У селі Вигові жив численний рід Лучичів, тому його спочатку звали і Лучичі-Виговські. Батько Остап служив у митрополита Петра Могили, дядько Василь відомий як овруцький полковник, знаний і сотник Самійло Виговський.
Іван був високоосвіченою людиною. Наприкінці 30-х— на початку 40-х років керував справами земського Луцького суду, далі служив писарем при польському комісарі, який замість гетьмана правив Україною. Тут він і познайомився з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким. У битві під Жовтими Водами Виговеький, що воював на боці поляків, потрапив до татарського полону, звідки його й викупив Богдан, і взяв своїм генеральним писарем. Цю посаду Виговський обіймав дев'ять років, аж до смерті гетьмана.
Після смерті Богдана старшина, невдоволена політикою малолітнього гетьмана Юрка, не хотіла його слухати. Цим і скористався Виговський. Він розповів про це Хмельниченкові й порадив йому зректися булави. 24 серпня 1657 року на козацькій раді Юрась поклав булаву. Відмовились від гетьманства й Виговський, обозний Тимофій Носач та генеральний суддя. Ухвалено, що номінальне залишається гетьманом Юрко, аж до свого повноліття, а наказним гетьманом призначається Виговський, який підписуватиметься під універсалами «гетьман на той час». Виговського підтримали запорожці; він послав гінців до польського короля й кримського хана. На козацькій раді в Корсуні його затверджено гетьманом; рада просила царя схвалити ці вибори й гарантувати козацькі вольності. Московські воєводи та гарнізони мали розташуватися в козацьких полках, одначе гетьман і старшина боялись за автономію України.
Після виборів старшина посіла своє керівне становище на Україні. Прибічниками Виговського стали його родичі: генеральний суддя Богданович-Зарудний, обозний Тимофій Носач, подільський полковник Іван Богун, переяславський —Павло Тетеря, прилуцький—Петро Дорошенко та інші. Найавторитетніший був Юрій Немирич, що мав європейську освіту.
Виразниками інтересів низів виступають Хмельниченко та Барабаш, яких підтримують запорожці. Іскру й Цюцюру висуває московський уряд. Пушкар спирається на народ. Всі ці претенденти, окрім Юрася, вдаються до інтриг, доносів, які згодом стають хронічною недугою в політичному житті Лівобережжя. Найвидатнішим серед них можна назвати Пушкаря як представника демократичних інтересів голоти, безправних, невдоволених привілеями старшини, а також самого Виговського.
Незабаром навколо нього зібралося 2000 чоловік, що дістали наймення дейнек. Почалися міжусобиці, які супроводжувалися грабунками багатих козаків. Виговський використав військо, але весь народ співчував повсталим. Козацькі полки, яких відправили проти Пушкаря, по дорозі розбіглися. Довелося скликати наймані полки, що складалися із сербів, волохів, поляків, німців, а також союзників—татар. Під Полтавою Виговський переміг дейнеків, сам Пушкар тут загинув, а запорожці з Барабашем встигли втекти. Полтаву спустошили татари; скрізь полковники приборкували непокірних.
Наступного 1659 року невдало закінчився й виступ другого претендента на булаву Іскри, якого вбили. Третього претендента, маловідомого Безпалого, підтримували росіяни, князь Ромодановський, але той ні на крок не відступав од російського табору. Побачивши нового суперника Цюцюру, якого також підтримував воєвода, Безпалий відмовляється від влади. Тим часом Виговський, не довіряючи козакам, діяв найманими полками, які часто грабували населення.
Не здобувши підтримки серед черні, Виговський шукає її в старшини. 24 серпня 1657 року він скликає в Корсуні раду, потім — у Переяславі; поширюються чутки, що московський уряд хоче обмежити козацьке право виборів гетьмана. Тому на Переяславській раді козаки одностайно підтримують Виговського та його булаву, захищаючи право виборів. Одначе рада змушена була погодитися на прихід російських воєвод на Україну.
Наступна рада, що відбулася під Германівкою, позбавила Виговського булави й передала її Хмельниченкові.
Політика Виговського позначилася й на відносинах України з Москвою. Після Богдана цар весь час намагався обмежити автономію України. Так, київський воєвода Бутурлін не був присутній на виборах київського митрополита, вимагаючи, щоб українська церква підкорялась московському патріарху. Російські посли хотіли, щоб до Москви на затвердження і поклін їхав і сам гетьман. Але Виговський покликався на неспокій і чвари на Україні, розуміючи, що вдома йому легше відхилити наполягання царя. Найбільше невдоволення українців викликав прихід на Україну російських воєвод та гарнізо' нів. Це була та сила, за допомогою якої царат розраховував ліквідувати автономію та об'єднати Україну з Росією. Під час боротьби Виговського з прибічниками Пушкаря його ж старшина шукає підтримки в царя, як і пу-шкарівці, просячи цілковитого підданства. Полковник Лісницький накликав воєвод і комісарів у головні міста для складання реєстру 60.000 козаків; їх появу населення зустріло вороже. Скориставшись із цього, Виговський готується до походу. Під орудою свого брата Данила він посилає полки вигнати з Києва воєводу Шереметєва. Міщани підтримали Виговського, .але взяти місто з південно-західного боку йому не вдалося. Своїми універсалами гетьман кличе народ вигнати воєвод з України. Нарешті, після Конотопської битви, де російські війська зазнали нищівної поразки, воєводи самі втекли до Путивля. Та рештки розгромлених загонів Пушкаря знову шукають у них підтримки.
Виговський, всупереч Переяславській угоді, зав'язує стосунки з чужоземними державами, відправляє послів до поляків і татарів, сам приймав дипломатів-чужинців. У стосунках із Росією він веде очікувальну політику, зближуючись із Польщею. Москва весь час присилає послів із розвідувальною метою, щоб виявити ставлення народу до гетьмана. Налагодивши відносини з Польщею, Виговський вороже зустрічає послів, навіть їх заарештовує.
Далі починається відкрита боротьба з Москвою.
Найміцніші були зв'язки Виговського з татарами, які критичної миті за високу платню (ясир і пограбування) та спустошення України допомагали гетьманові. У своїй політиці Виговський спирався
