Здається, думка про візантійське походження матері Данила Галицького народилася в скромній книжці Й. Майлата «Історія Угорщини», виданій у Відні 1828 р. Автор без посилання на джерело згадав «удову Романа, родичку візантійського дому». Ці слова справили враження на кількох істориків наступних поколінь, незважаючи на те що Й. Майлат був слабким вченим, припустився у своїй книжці безлічі помилок, навіть назвав Данила... Давидом.

Мабуть, під впливом твердження Й. Майлата опинився поважний вчений М. Баумгартен, коли почав обгрунтовувати версію візантійського походження Романової княгині. Він спочатку дійшов висновку, що за Романа видали дочку скинутого з візантійського трону Ісаака Ангела. Щоправда, через 20 років потому в головній праці свого життя «Генеалогія Рюриковичів» М. Баумгартен обережно назвав дружину Романа вже не принцесою, а просто родичкою Ісаака ІІ Ангела. Авторитетна думка цього вченого справила враження на пізніших дослідників і увійшла до наукової літератури. Нещодавно в коментарі до польської хроніки Кадлубка ми прочитали таке: «Роман одружився з візантійською аристократкою».

При всьому тому історики не могли не відчувати штучності й деякої натягнутості аргументів М. Баумгартена на : користь того, що друга дружина Романа приїхала з Візантії; Польський вчений І. Граля, звернувшись до критичного розгляду праць М. Баумгартена, спростував думку вченого про те, нібито Анна була дочкою Ісаака Ангела; візантійці знають лише двох дочок того Імператора. Одну він видав за короля Сіцілії Танкреда, друга вступила до спеціально для неї заснованого монастиря в Константинополі. Третьої дочки Ісаак Ангел просто не мав. І все ж таки І. Гралі було, очевидно, шкода відмовитися від спокусливої думки, що Роман одружився з дівчиною з Візантії. Польський історик висунув власну гіпотезу:

За руського князя видали не принцесу, а знатну патриціанку Марію з вельможного сімейства Каматеросів, яке стояло близько до імператорського престолу. Його не збентежило свідчення волинського літописця, за яким матір Данила звали Анною. І. Граля припускає, що коли вдова Романа близько 1219 р. постриглась у черниці, вона прийняла ім'я Анни. Однак таке припущення виглядає штучним. Набагато природнішою є версія про те, що Мстислав Данилович пам’ятав світське, родинне ім'я своєї бабусі.

Досі історики не оцінили належним чином той факт, що один з попередників Романа на галицькому престолі Ярослав (1152—1187) зв'язав свою долю з представницею одного з найбільших боярських родів Чагрів. Підтримка Ярослава з боку цього та, ймовірно, й інших великих боярських сімейств забезпечила політичну стабільність у князівстві. Такої стабільності не вистачало його синові й наступникові Володимиру.

Під час майже тридцятилітнього князювання у Володимирі-Волинському Романові довелося мати тісні стосунки з місцевим боярством. Шлюб з дочкою Рюрика київського не виправдав надій: тесть відмовився підтримувати Романа, побоюючись його надмірного посилення. Справа закінчилася розривом шлюбу волинського князя з Предславою. Гадаємо, не випадково час другого шлюбу Романа Мстиславича збігся з об'єднанням ним Галичини й Волині у єдине князівство. Природно гадати, що, вокняжуючись у Галичі й розпочинаючи боротьбу з місцевим могутнім боярством, князь повинен був забезпечити собі підтримку боярства іншого — волинського. В такому випадку шлюб з волинською бояринею був би розумним і логічним політичним кроком.

Якщо прийняти думку про волинське походження Романової княгині (вперше висунуту, хоч і не обгрунтовано, відомим істориком В. Пашутом), стане зрозумілим уперт» мовчання літописця про її родовід, його послідовне небажання називати її на ім'я. Галицький книжник, напевне, розумів необхідність і політичну доцільність такого шлюбу, але не міг пишатися ним: адже Анна походила не з князівського роду. Хоча він ставився до княгині з великою повагою, відзначаючи її розум, волю, рішучість.

Читаючи Галицько-волинський літопис за перші 15 років — до того часу, коли 1219 р. Романова княгиня пішла до монастиря, бо Данило досяг повноліття і став правити самостійно, — переконуємось, що Анна користувалась постійною й беззастережною підтримкою волинського боярства, принаймні тих голів великих родів, котрі названі на сторінках джерела. На її боці стояли й громади багатих волинських міст. Наведемо лише один, зате красномовний приклад. Близько 1209 р., коли княгиня з молодшим сином Васильком перебувала в Польщі, а Данило жив в Угорщині, «приїхали берестяни до Лєшка і прохали Романової з дітьми, бо були вони (діти. — Авт.) юні». Ці слова галицького літописця свідчать, що Анну вважали повноправною спадкоємицею Романа й регентшею при неповнолітніх синах. Таким чином, громада багатого торговельного міста Берестя на півночі Волинської землі підтримала княгиню й Романовичів у їхніх змаганнях до повернення волинської отчини.

Ми спробували гіпотетично визначити боярський рід, з якого могла походити княгиня Анна. Згідно наших спостережень, серед волинських великих бояр літопис набагато частіше від інших називав Мирослава. Джерело створює враження, що то був найближчий до Анни та її дітей волинський боярин, якому доручалися важливі й делікатні справи дипломатичного й воєнного характеру. Мирослав допоміг Анні вибратися з небезпечного для неї та її дітей Володимира. Через п'ять років потому вона пошле боярина з важливою дипломатичною місією до польського князя Лєшка: вимагати для Василька волинське місто Белз. Мирослав повів