Так, у Конституції УНР, в якій проголошувалася рівність громадян незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового стану, бачимо віддзеркалення поглядів Михайла Грушевського щодо закріплення демократичних прав і свобод у зако-нодавстві Української республіки. Конституцією також заборонялось “вживати у офіційних актах і діловодстві назви яких-небудь титулів”. Проголошувалась недоторканність особи, її житла і листування. Жодна людина не могла бути затримана на території України без рішення суду. Коли ж таке затримання відбувалось на місці скоєння злочину, то громадянин мав бути звільнений не пізніше, як за 24 години, якщо суд не вирішить його подальшу долю. Смертна кара, катування і всі інші дії, що принижують людську гідність, скасовувались. Заборонялось влаштовувати обшуки у житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового наказу. 

В Конституції проголошувалась свобода слова, друку, сумління, права на об’єднання в організації, на страйки, на зміну місця перебування, на участь у державному і місцевому управлінні через активне і пасивне виборче право, починаючи з 20 років, за винятком божевільних, тобто всі ті права, які, на думку вченого, повинні бути забезпечені у будь-якій демократичній республіці. 
       Прагнення М.Грушевського до демократичних виборів втілилося в Законі “Про вибори до УНР”, відповідно до якого “право участі до виборів мають громадяни... обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років”. Передбачалося створення спеціальної комісії у складі 16 осіб, якій доручалося “загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів, необхідних для їх прискорення”. Законом встановлювалася система покарань за ті чи інші порушення — наприклад, “винуваті в самовільнім здійманні, розірванні, закритті або змінені привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп чи виборців, каралися арештом на строк до одного місяця або штрафом до ста карбованців.” 

Федералістичні уподобання видатного вченого і політичного діяча також знайшли своє втілення у діяльності Центральної Ради. Ще з середини червня 1917 р. у Києві почав готуватися з’їзд народів-федералістів, який мав відбутися наприкінці липня. Тоді на V-й сесії Української Центральної Ради було створено комісію під головуванням О.Шульгіна “по скликанню з’їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою держави”. 

Комісія пропонувала винести на порядок денний вісім питань: про майбутній федеративний устрій держави, про державну мову і мову окремих федеративних частин, про принципи і проекти розмежування автономних одиниць, про права національних меншин, про організацію союзу народів, про шляхи здобуття федеративного устрою, про поточну політику і тактику федералістів, про обсяг компетенції центрального органу федерації. 
       Дослідивши зміст Закону “Про національно-персональну автономію” від 9 січня 1918 р., під яким стоїть особистий підпис М.Грушевського (що свідчить про те, що закону надавалося винятково важливого значення), ми бачимо, що цим законом Центральна Рада проголошувала право на самостійне творення свого “національного життя в межах УНР невід’ємним природничим правом націй”. 
       Будь-яка нація могла створювати на територіії України власний національний союз, якому б належало виключне право представництва даної нації перед державними і громадськими організаціями. Структура і склад керівних органів Національного союзу визначались Установчими зборами нації, делегати до яких обиралися з числа громадян віком понад двадцять років на основі загального, без різниці статі і віри, та рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування за принципом пропорційного представництва. 
       Про те, що Центральна Рада надавала винятково важливого значення національно-культурному розвиткові інших народів, як цього і прагнув Михайло Грушевський, говорить той факт, що з першого дня існування Генерального Секретаріату і до останнього дня функціонування Ради народних міністрів у їх складі існувало генеральне секретарство (міністерство) з міжнаціональних (міжнародних) справ і три товариша секретаря (міністра) — з російських справ, з єврейських справ та з польських справ. 

Цілком закономірним є те, що багато поглядів вченого знайшли своє відображення в діяльності Центральної Ради. 

Можна погоджуватися чи не погоджуватися із ученим, шукати в його поглядах помилки чи недоречності, але незаперечним є його внесок у розвиток української держави і права. Можливо, варто звернутися до праць Михайла Грушевського зараз, коли ми намагаємося побудувати незалежну демократичну правову Українську державу.

Список використаної літератури

Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1996. — №5. — С. 39.

Солдатенко В.Ф. Внесок М.С. Грушевського в концепцію української революції // Український історичний журнал. — 1996. — №5. — С. 5.

Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С. 240.

Грушевський М.С. Звідки пішло українство... // Великий Українець. — К., 1992. — С. 90.

Грушевський М. Вільна Україна // Великий Українець. — К., 1992. — С. 109.

Грушевський М.С. На порозі нової України. Гадки і мрії. — К., 1991. — С. 33.

Мироненко О.О. Світоч української державності. — К., 1995. — С. 158.