послання перехопив Самойлович. На допиті перед генеральним суддею Ханенко розповів про свої "незаконні" зносини з польським монархом. Остання згадка про колишнього гетьмана в документальних джерелах датується кінцем 1678 року — Михайло Ханенко перебував у батуринській тюрмі під арештом у командира московських стрільців Радишевського. Помер гетьман у 1680 році.
Сучасник залишив дуже цікавий опис того, як виглядав правобережний гетьман. "Була це, — свідчив сучасник Ханенка Ульріх Вердум, — людина років сорока, середньої, але кремезної статури з жовтим обличчям і кучерявим, чорним, як смола, волоссям, так що виглядав доволі мужикувато, але сміливо й войовничо. Ті, хто постійно спілкуються з ним, кажуть, що він виявляє більше серця, ніж розуму, і взагалі не відзначається якимись особливими здібностями..." У 1671 році Вердум, який був наближений до польського короля, залишив запис у своєму щоденнику, який стверджує, що Ханенко мав "трьох синів і жінку", старший його син з матір'ю був у полоні в Дорошенка, "другий попав у полон до татар... одісланий до Царгороду... третій — перебував під доглядом у княгині Замойської, матері короля".
"Він виявляє більше серця, ніж розуму", — ці слова, на нашу думку, найкраще характеризують Михайла Ханенка як політичного діяча і просто людину. Так, він мав непогані людські якості, бажав щастя своїй рідній землі. Військові здібності Ханенка допомогли йому протягом шести років утримувати булаву. Але йому не вистачило політичного розуму державного діяча, він так і не зрозумів Петра Дорошенка в прагненні утвердити незалежну соборну Українську державу. Це, однак, не може бути причиною негативного ставлення до Михайла Ханенка, до такої складної, неоднозначної постаті в українській історії.