Курсова робота

з історії України на тему:

„Микола Міхновський: штрихи до політичної біографії”

З М І С Т

Вступ.

Розділ І. Формування світогляду та початок діяльності Миколи

Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні

(середина ХІХ ст. – 1900р.).

Розділ ІІ. Ідеї державності у творі „Самостійна Україна” Миколи

Міхновського.

Розділ ІІІ. Діяльність Миколи Міхновського в добу революції

Висновки.

Список літератури.

В С Т У П

ХІХ століття — трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику позбавлення України не тільки державності, а і національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть.

Трагедія ХІХ століття полягала в тому, що на відміну від XVIII століття, у тому столітті почали вважати за росіян („русских”) усіх, що працювали в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували твори в російських часописах і т.д. Здійснилося побажання Катерини ІІ, щоб сама назва Гетьманщина зникла; у ХІХ столітті стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку „Малороссия”, а далі „Юго-Западный Край” та „Южнорусские губернии” [31, c. 390].

Проте — не все втратила Україна. Залишилося те, чого не можна було знищити: спогади про волю, про Державу.

Кінець ХІХ століття можна характеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи царського уряду, що припинити цей рух.

Кінець ХІХ століття — доба „соборности” України. В єдиний могутній рух об’єднуються українці заходу та сходу і творять об’єднаними силами спільну культуру. Їхні імена останнім часом повертаються з історичного небуття. Ще недавно спотворені образи цих людей, яким за радянських часів навішували тавро „буржуазних націоналістів” і зрадників, а пізніше приписували вигадано чесноти, почали набувати нормальних людських рис.

Не став винятком серед них і Микола Іванович Міхновський — один з найвидатніших діячів кінця ХІХ століття. І хоча постать Міхновського зажди викликала жваво інтерес сучасників і пізніших дослідників, що присвятили йому чимало публікацій: від невеликих розвідок до монографій, це ім’я і сьогодні залишається символом оповитим серпанком таємничості, вкрало негативних чи забронзованих оцінок, далеких від дійсності. Через упередженість оцінок сучасний вітчизняний дослідник С. Лінецький більшість публікацій про Міхновського назвав „міфами історіографії”. Головну причину упереджених оцінок, які давали Міхновському його сучасники, він пояснював політичними пристрастями їх авторів: „Кожен оцінював його, як правило, крізь призму лише своїх суб’єктивних поглядів, вузьких партійних догм” [20, c. 215]. На цю обставину вказує також і відомий політичний діяч В.Мартинець. У своїй статті „Микола Міхновський — піонер українського націоналізму”, він, зокрема, зазначає: попередники і послідовники Міхновського „досі ані належно не пізнали, ані не оцінили ту людину, яка на цілу голову вибилася понад своїми сучасниками і яка на чверть століття випередила цілу націю і найпередовіших їй людей” [25, c. 263].

В українському дореволюційному суспільстві наполегливо дотримувалась думка про Міхновського як людину „амбітну особистість з обмеженими обріями, запального і нестійкого насамперед шовініста” [7, c. 14] чи просто божевільного. Це була типова думка в середовищі ідейних опонентів Міхновського.

З неприязню ставиться до М. Міхновського Михайло Грушевський, який охарактеризував його як людину „зі здібностями і ще більшими амбіціями, з сильним нахилом до демагогії” [3c. 109]. Згодом він пише про цього діяча, що його „нервовість (неврастенічність) і сим очевидно, спричинювала нетактовність і несподіваність в поведінці… насторожувала до нього українське оточення і звичайно викликала контрманеври його заходам” [6, c.109]. З плином часу оцінки Грушевського ставали різкішими. В 1924 році у „Споминах” він писав, що „ліве крило ЦР непокоїла доволі рухлива, а головно криклива, організаційна робота, кажучи по теперішньому – фашистського напрямку… Провідником і одинокою пружиною сього пуху був Микола Іванович Міхновський” [6, c.109].

Такий стереотип у свідомості Грушевського утвердився в силу глибоких ідейних розходжень між самостійниками, ідеологом яких був Міхновський, і автономістами-федералістами, до яких належав Грушевський.

Негативне ставлення до Міхновського зустрічаємо також і у Є.Чикаленка — відомого громадсько-політичного діяча ліберального спрямування, редактора газети „Рада”. „Занадто „щирий” Міхновський”, - писав він у своєму „Щоденнику”, - „раз у раз шкодить українському національному відродженню в Харкові, бо він не приваблює обмосковлених українців до українства, а відлякує їх”[36, c.300].

У мало привабливих тонах змальовує Міхновського український соціал-демократ Б.Мартос: „Це був талановитий і запальний промовець, але слабий організатор: його деспотична вдача, нетерпиме ставлення до чужої думки не притягувало людей, а швидше відштовхувало…”[7, c.19]. Але і в середовищі ідейних опонентів на адресу Міхновського можна було почути більш стримані оцінки, які, наприклад, давав відомий громадсько-політичний діяч О.Лотоцький. У своїх споминах „Сторінки минулого” (1932 р.), згадуючи Міхновського, він писав: „Не зважаючи на якусь відразливу театральність свого зовнішнього поступовання, за що ставав часто об’єктом всякого глуму, се була людина великої енергії та ініціативи громадської була людина дуже видатна серед українського громадянства”[7,c.22]. Але подібні оцінки були винятком серед прихильників автономістично-федералістичного курсу в Україні.

Неприхильне ставлення більшості української інтелігенції до самостійників, і тому числі до Міхновського, Чикаленко пояснював тим, що до 1917 року „українці, навіть у найфантастичнішій програмі своїй, далі автономії не пішли”[36,c.242]. М.С. Грушевський у 1917 році писав про самостійників дореволюційних часів, як про „окремих людей, або… дрібних гуртків, які залишалися поза межами поступового українства. А організоване поступове українство безоглядно заявлено про них”[7,c.22].

Цілком з інших позицій оцінювали Міхновського його друзі і однодумці, які добре знали