Одним з перших, хто дав позитивну оцінку Міхновському, був Д.Донцов. По живих слідах революції він написав своєрідну хроніку подій часів Української держави гетьмана П.Скоропадського — „Рік 1918. Київ”, яка дає можливість в іншому ракурсі представити практичну діяльність Міхновського, його стосунки з колегами по Українській демократичній християнській партії (УДХП) та з окремими громадсько-політичними діячами, які належали до інших партій чи організацій. Донцов вважав Міхновського своїм учителем.

Для розуміння громадсько-політичної діяльності Міхновського заслуговують на увагу спогади гетьмана П.Скоропадського, який неодноразово зустрічався з Міхновським навесні 1918 року. За словами Скоропадського, досить поширеною була думка, що „це страшно сварлива людина, яка була надмірно високої думки про себе, яка бажає, що б то не було грати роль, фактично не маючи для цього відповідних якостей”. „Особисто на мене, — писав Скоропадський, — він далеко не справляв такого враження, якщо не враховувати його крайнє шовіністичного напрямку, який йому все псував. В соціальному ж відношенні і він, і його партія були мені завжди по душі, я в Міхновському нічого поганого не бачив і не міг зрозуміти, чому до нього ставляться так негативно [7, c.23]. За словами Скоропадського, офіцери Богданівського полку Павелко і Лук’янов „обожнювали і вважали майбутнім українським Бісмарком”[7, c.23] М.Міхновського.

Ю.Коллард у своїх спогадах писав про Міхновського: „Він був людиною енергійною, яскравих політичних поглядів, а українські питання ставив різко і ясно: „Україна для українців!” Це був один із перших самостійників, одвертий і безкомпромісний. Своїх поглядів тримався непохитно аж до своєї трагічної метрі. Його вплив на українське громадянство в Харкові, а особливо на студентство був колосальний. Саме Міхновським в значній мірі спричинився до цілковитого відізвання нашої Харківської молоді від політичного українофільства та етнографізму й показав нам певні шляхи через радикальний демократизм до революційного українського націоналізму”[7, c.24].

Позитивно оцінювали М.Міхновського В. та С. Шемети, В.Євтимович, В.Андрієвський та інші його сучасники та однодумці.

В основу даної роботи покладена спроба висвітлити політичну діяльність М. Міхновського за допомогою аналізу наукової літератури.

Значне місце у дослідженні обраної проблеми належить працям самого Міхновського, які можна віднести частково і до джерел, і до наукових праць (мова йде про його листи, документи, твори).

В українській історіографії постать Міхновського вивчалася недостатньо, оскільки за радянських часів на неї було накладено заборону. Найбільш повно її вивчали відомі дослідники української діаспори П.Мірчук та Р.Млиновецький.

Ще більш глибоко із залученням архівних матеріалів розкрито цю проблему в новітніх виданнях. Деякі цінні фактичні матеріали містяться в книзі В.Волковинського „Історія України в особах ХІХ-ХХ століття” та в книзі І.Іванченка „Мала енциклопедія етнодержавознавства” та інші. Багато цікавого про цього діяча можна знайти у працях Н.Полонської-Василенко та С.Геника.

Цінні фактичні матеріали знаходимо в ряді збірників і статей в різних періодичних виданнях і пресі.

Актуальність даної теми полягає в ознайомленні з наявним матеріалом, який дає історіографічна наука. Детальне вивчення цієї тематики допоможе зрозуміти складну суспільно-політичну ситуацію на території України у ІІ половині ХІХ – І чверті ХХ століття.

На жаль, спадщина М.Міхновського, як і його біографія, упродовж багатьох десятиліть залишалася поза увагою науковців, і майже не вивчалася. Повернення до історичної правди дасть змогу об’єктивно оцінити роль і значення цієї небуденної постаті в історії України.

Методологічними засадами дослідження є принципи історизму, об’єктивності та критичного підходу до джерельного матеріалу, що містить інформацію про минуле стосовно предмета дослідження.

Необхідним для будь-якого історичного дослідження є якнайширше охопити доступне коло джерел, документальну базу та наукову літературу. Дані з цього питання можна почерпнути з історіографічних праць та статей.

Хронологічні рамки цієї роботи обмежуються ІІ половиною ХІХ – початку ХХ століття. За нижню межу можна взяти 1873 рік, коли народився М.Міхновський. Верхньою межею є час його смерті, тобто 1924 рік.

Територіальні межі дослідження охоплюють терени Центральної і Східної України.

Об’єктом дослідження є біографія М.Міхновського.

Предметом дослідження є з’ясувати складності діяльності М.Міхновського, вплив на його погляди суспільно-політичної ситуації на Україні в даний період.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб вивчити громадсько-політичну діяльність М.Міхновського.

Основними завданнями є — на основі вивченої літератури висвітлити:

формування світогляду та початок діяльності М.Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні (середина ХІХ століття – 1900 рік);

ідеї державності у творі „Самостійна Україна” М.Міхновського;

діяльність М.Міхновського в добу революції.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в залученні в науковий обіг нових та маловідомих джерел та матеріалів, які дали змогу переглянути існуючі на проблему погляди, узагальнити доробок вітчизняної та зарубіжної історіографії. На основі аналізу й узагальнення опублікованих документів і матеріалів з’ясовано місце М. Міхновського в політичній історії України.

Структура роботи. Дана робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Таким чином, незаперечним є той факт, що ІІ половина ХІХ та початок ХХ століття посідають значне місце в історії України і значною мірою вплинули на її майбутнє. Діяльність М.Міхновського має велике значення, а сам діяч залишається історичною постаттю зазначеного періоду.

Р О З Д І Л І

Формування світогляду та початок діяльності Миколи Міхновського на тлі суспільно-політичних процесів в Україні (середина ХІХ ст. – 1900 р.)

У середині ХІХ століття Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами кризовості у