Таким чином, оцінюючи твір М.Міхновського „Самостійна Україна”, можна сказати, що він став не лише програмним документом Революційної української партії, а й закликав до політичної боротьби за незалежність України, обґрунтував ідеї національної державності, чим справив велике враження на сучасників і став пророчим щодо майбутнього України.

Р О З Д І Л ІІІ

Діяльність М. Міхновського в добу революції

Революція… Скільки в цьому слові тривоги, болю, жалю, надії на майбутнє.

Українська революція 1917-1921рр. стала наслідком логічного розвитку подій, що відбулися в контексті європейської історії. Перша світова війна та спричинені нею катаклізми. Викликали незворотні процеси в надрах Російської імперії. Прагнення народів, що населення її, до самовизначення й незалежності вилилося в могутній сплеск національно-визвольного руху. 1917 рік дав поштовх до його кульмінаційного піднесення.

На початку 1917 року Петроград нагодував “розтривожений вулик” [20, c.29]. Доведених до відчаю робітників підтримували солдати з 20-тисячного запасного контингенту, який чекав відправлення на фронт. Перебої з постачанням продуктів харчування стали тієї іскрою, від якої спалахнула революційна пожежа. Сутички на вулицях північної столиці супроводжувалися жертвами як серед поліції, так і серед робітників. У зв’язку з тимчасовим припиненням діяльності Державної Думи 27 лютого було створено її Тимчасовий Комітет на чолі з М.Родзянком [20, c.29].

Одночасно виникла Рада робітничих і солдатських депутатів, що спричинило появу двовладдя. 2 березня цар зрікся престолу, а наступного дня було проголошено склад Тимчасового уряду, який мав діяти до скликання Установчих зборів.

Уже 28 лютого до України докотилися перші звістки про петроградські події. В Україні “визвольні змагання набули специфічних рис” [20, c.309], що було пов’язано з її місцем у геополітичній системі координат, особливостями соціально-політичного, національно-культурного, релігійного життя.

Своєрідна стратифікація українського суспільства відбулася на співвідношенні політичних сил, які репрезентували його різні соціальні ніші.

Лютнева революція 1917 року в Росії хрестоматійно вважається буржуазно-демократичною. Революційні подій в тогочасній Україні, принаймні, по кількох параметрах, виходять за межі даного означення. Насамперед, це стосується національно-визвольних мотивів, з яких до революційного руху приєдналися політичні сили різної соціальної орієнтації. Засоби, якими користувалися перший легітимний орган — Українська Центральна Рада, — дозволяє класифікувати революцію як національно-демократичну. Керманичі УЦР наголошували на соціальній спрямованості її діяльності. Так, М.Грушевський у праці „На порозі Нової України” писав: „Нашій народній державі ставимо грандіозні завдання: не тільки зверхню охорону ладу й порядку, яку ставить собі звичайна буржуазна держава, хоч би буржуазна республіка, а проведення й поглиблення правдивого послідовно розвиненого демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу…” [20, c.45]

З початком світової війни М.І.Міхновський був покликаний до діючої армії, а лютневу революцію 1917 року зустрів у Києві, центрі національно-політичного життя України [13, c.63]. Залишаючись на військовій службі, він негайно включився в активну політичну діяльність, прагнучи об’єднати своїх нечисленних однодумців, розгорнути пропаганду ідеї самостійності України, добиватися досягнення її швидкими і рішучими діями, прихильником яких він завжди був. Як правник, М.І.Міхновський дійшов висновку, що падіння царизму звільняє український народ від зобов’язань, які він взяв на себе по Переяславському договору 1654 року по відношенню до правлячої у Росії династії. Додатковим аргументом на користь цього був і той беззаперечний факт, що царі ніколи не виконували взяті на себе зобов’язання. З іншого боку, революція відкрила унікальну можливість добитися права України на незалежність навіть без огляду на формально-правові міркування.

З особою М.І.Міхновського тісно пов’язані багато важливих, ключових політичних подій 1917 року в Україні. Про його участь у цих подіях сучасному українському читачеві майже нічого не відома. Замовчувала не лише офіційна радянська історіографія. Про діяльність М.І.Міхновського не писали і ті, хто про неї добре знав — його сучасники, активні учасники українського національно-визвольного руху, у тому числі М.С.Грушевський і В.К.Винниченко, які майже безвиїзно жили у той час у Києві, де до середини літа 1917 року перебував М.І.Міхновський. він залишався для них “незручним, незговірливим, зрозумілим і надто прямолінійним” [13, c.63]. Разом з тим, життя щораз підтверджувало його правоту. Очевидно, спогади про це викликали у багатьох неприємні асоціації.

Уже з березня 1917 року М.І.Міхновський, за свідченням П.Мірчука, здійснив спробу утворити організаційний цент самостійницьких сил, який зміг би стати органом тимчасового державного правління усіма сферами життя незалежної України і добився б скликання українського парламенту та відповідального перед ним уряду. П.Мірчук називає орган державного правління, який прагнув утворити Міхновський „Українською Центральною Радою” (УЦР) [13, c.63].

В історичній літературі виникнення УЦР зв’язується з діяльністю поміркованих діячів українського національного руху, об’єднаних у „Товариство українських поступовців” (ТУП). Ця організація виникла ще у 1907 році і об’єднувала, перш за все, лібералів, членів Української радикально-демократичної партії (УРДП), які в умовах реакції відійшли від політичної діяльності і займалися майже виключно культурно-освітнянською роботою. ТУП і деякі Інгі групи 4 березня 1917 року оголосили про утворення власного об’єднання, покликаного представляти український національний рух перед новими російськими властями. Це об’єднання одержало назву Центральної Ради. До