В результаті переговорів представників різних напрямків національного руху — ліберальних об’єднана організація, яка перебрала назву — Українська Центральна Рада (УЦР) [13, c.64].

З перших днів революції М.І.Міхновському стало ясно, що майбутнє України у значній мірі залежить від того, чи зуміє вона створити власні, підпорядковані її представникам, збройні сили. В умовах світової війни, коли мільйони українців одержали зброю, створення національної армії було технічно нескладним завданням. Але це очевидно з точки зору здорового глузду прагнення не було зрозуміле партнерам самостійників по УЦР. Вони виходили з тієї точки зору, що після краху царизму, який поневолював український народ, у Росії немає ворожих йому сил. Українські ліберали покладали надії на російських кадетів, а соціалісти — на російських меншовиків і есерів [13, c.64]. І ті, і інші були твердо впевнені, що російські політики будуть щиро допомагати українцям у їх домаганнях свободи національного життя. За таких умов створення власної національної армії вважалося не лише надто дорогим, але і небезпечним заходом, оскільки, мовляв, війська можуть стати „знаряддям реакційних сил” [13, c.64].

Міхновський, як і раніше, не погоджувався вручати долю України представникам інших націй. Ніякого винятку для лібералів чи соціалістів Росії він не робив. Особливо його лякала перспектива перемоги в Росії соціалістів, „московського пролетаріату”, оскільки його панування над українським народом „буде ще важчим і незмірно жорстокішим, ніж панування московської буржуазії”. [13, c.64]. Звідси його надзвичайна активність в творенні національних збройних сил. Він відчував небезпеку, яка насувалася на Україну, і прагнув створити надійні гарантії її свободи.

Курс на організацію української армії гаряче підтримувала Українська Народна Партія (УНП), яка відновила після Лютневої революції свою діяльність.

В цей період точилися гострі суперечки щодо редагування першого документа УЦР — відозви до населення України. М.І.Міхновський запропонував сповістити жителів про намір організованих у Росії сил негайно приступити до творення самостійної української держави. Ця пропозиція була відкинута як лібералами, членами Української радикально-демократичної партії, так і соціалістами — українськими есерами й українськими есдеками.

М.І.Міхновський пішов на компроміс, сподіваючись, що розвиток подій швидко розкриє очі лібералам і соціалістам і вони через деякий час прийдуть до визнання необхідності самостійності. Відозва УЦР датована 9 березня 1917 року, відбиває штучне поєдання різних підходів до питання про майбутнє України. Початкові фрази відозви нагадують зміст і стиль текстів, написаних до революції Міхновським [12, c.8].

„Народе Український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому народові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше, Український тридцятимільйонний народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити як окрема нація. З сього часу в дружній сім’ї вільних народів могутнього рукою зачнемо собі саму кращу долю” [12, c.8]. Але дальший зміст відозви писався лібералами і соціалістами, які майбутнє України вбачали в автономії у складі федеративної держави. До того ж, доля України пов’язувалася не з волевиявленням її народу, а з позицією Всеросійських Установчих зборів, більшість у яких неминуче одержали б представники великоруських губерній.

У першому документі УНП 1917 року — Універсалі від 21 березня 1917 року, містився заклик: „Негайно утворювати українські легіони по всій Україні” [13, c.65].

З початку березня 1917р. він швидко налагоджує зв'язки з військовими, охоче виступає перед ними на різних зборах і нарадах. 6 березня з ідеєю утворення української національної армії М.І.Міхновський виступив перед 210 офіцерами-українцями. Збори прийняли резолюцію, в основу якої було покладено ідеї доповіді. Повідомлення про „Підготовче віче” (так було названо збори) було опубліковане масовим тиражем і поширене на фронті і в тилу. 9 березня М.І.Міхновський організував збори військових-українців київського гарнізону, які підтримували рішення „Підготовчого віча”. На цих зборах були присутні понад 4 тисяч офіцерів, унтер-офіцерів та рядових.

Через два дні М.І.Міхновський знову виступив перед військовими, які перебували у Києві проїздом. Він запропонував приступити до організації „Першого українського охочекомонного полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького” [13, c.65].

Серія цих зборів була завершена військовою нарадою гарнізону Києва і околиць 16 березня 1917р., яка по доповіді М.І.Махновського прийняла резолюцію, що сформулювала завдання: „Негайно приступити до організації власної національної армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна і помислити про здобуття повної волі України”. Збори створили „Український військовий організаційний комітет”, до складу якого входили: полковник Глинський — голова; полковник Волошин, сотник Л.Ган, прапорщик Т.Павелко і поручик М.І.Міхновський — члени. Завданням цього комітету була українізація військових частин на Україні, створення українських військових організацій і, перш за все, відкриття українського військового клубу [13, c.65]. Було вирішено негайно приступити до організації в Києві Першого українського полку.

Військові вирішили підтримати призначену на 19 березня українську демонстрацію в Києві, присвячену революції. Але надати цій демонстрації самостійницького характеру їм не вдалося, хоча поряд з численними лозунгами „Автономія Україні”, в лавах демонстрантів зустрічалися заклики „Хай живе самостійна Україна” і „Самостійна Україна з гетьманом на чолі”, а перед демонстрантами з емоційною промовою виступив М.І.Міхновський [13, c.65].

У кінці березня в Києві було створено „Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка”. Керували цим клубом М.І.Міхновський і його