УДХП спробувала вплинути на формування гетьманського уряду. Зібравшись, врешті-решт, 30 квітня на своє засідання, партія звернулася до П.П.Скоропадського з листом, у якому формулювала своє бачення складу і завдань гетьманського уряду: „В українському уряді більшість постів повинно належати тим діячам, які тривалою своєю працею показали відданість українській національній ідеї”, „у ньому не повинно бути людей, які тяжіють до Росії, чи Польщі”. Ознайомившись з листом, гетьман прислав хліборобам-демократам свого, який закінчувався словами: „Думки, висловлені у вашій заяві,… мої думки” [13 c.72]. Однак нічим конкретним ця заява не була підкріплена. Пропозиції призначити М.І.Міхновського прем'єром, з якими виступали як близькі його друзі, так і він сам, гетьманом відкидалися. П.П.Скоропадський не був типовим „малоросом” і, за оцінкою Є.Маланюка, „під багатьма оглядами стояв незмірно вище від більшості лідерів Центральної Ради”. Але „… він залишив нам класичний приклад українського політичного гамлетизму, який, до речі, тісно зв'язаний з традиційним малоросіянством” [13, c.73]. Можливості П.П.Скоропадського, який діяв в умовах німецько-австрійської окупації, були значно менші, ніж у діячів Центральної Ради, ініціатива яких обмежувалася хіба що їх автономістсько-соціалістичними комплексами. Однак, і у цих умовах він прагнув створити дієву структуру влади усіх рівнів. На це у свій час не спромоглася соціалістична Центральна Рада, що стало однією з важливих причин її краху, а разом з тим поставило на грань загибелі молоду українську державність. Цієї помилки прагнув уникнути гетьман, завоювавши у такий спосіб симпатії усіх державницьких елементів, які, нарешті, побачили силу, здатну добитися стабільності і порядку на території України. Але він опирався на місцеву бюрократію, яка служила у свій час самодержавству, на політичних діячів кадетського, чи октябристського напрямку, і цим самим вступав у конфлікт з українськими національними партіями. Скоропадський добивався відновлення приватної власності і, особливо, створення життєздатної системи аграрних відносин, як основи економічного життя України. Тут його погляди співпадали з програмою УДХП. Але він під тиском свого оточення змушений був йти на відновлення великопомістного землеволодіння, і цим протиставив себе абсолютній більшості населення, майже усім політичним партіям і організаціям, у тому числі УДХП. „Я більше був на стороні хліборобів-демократів, але мусив у той же час рахуватися з далеко сильнішим „Союзом” (земельних собственников)” [13, c.73],— писав П.П.Скоропадський в своїх „Споминах”. В результаті, замість прем'єрського, чи хоча б ключового міністерського поста, гетьман запропонував М.І.Міхновському третьорядну роль „Бунчужного товариша”, тобто особистого дорадника. Міхновський відмовився співпрацювати з гетьманським режимом і разом із своєю партією став до нього в опозицію, не залишаючи надій на еволюцію гетьманського режиму, прагнучи усіма легальними способами прискорити її [13, c.73].

10 червня делегація УНДС відвідала начальника німецького генштабу в Києві Тренера. Член делегації М.І.Міхновський заявив на зустрічі: „Депутація визнає гетьмана главою України, але його кабінет міністрів не виправдовує надій українських партій. Слід замінити нинішній кабінет, бо він складається з ворогів українського народу…”[13, c.73]. Однак розуміння у Тренера добитися не вдалося. Це визначило долю УНДС. Організація розпалася, а на її місці утворився Український національний союз (УНС), контроль над яким опинився в руках есерів і есдеків. Хлібороби-демократи в роботі цього об'єднання не брали участі.

Реакційна політика гетьманського уряду викликала загальне незадово-лення на Україні. Позиції окупантів значно ослабли. На Західному фронті перевага військ Антанти ставала все очевиднішою. Почалися пошуки нових політичних комбінацій, у які були втягнуті різні політичні партії. 14 жовтня генерального консула Німеччини в Києві Тіля відвідала делегація УДХП на чолі з М.І.Міхновським, С.М.Шеметом і Д.І.Донцовим. Делегація виклала свою точку зору на питання про вихід з кризи: „Самостійна Україна на чолі з гетьманом Скоропадським, … усунення з України груп російської орієнтації, прискорення організації національно-української добровольної армії” [13, c.74]. У той же день Тіль прийняв і делегацію Українського національного союзу, очолювану В.К.Винниченком.

Результатом усіх цих переговорів був коаліційний кабінет, у якому більшість, як і раніше, залишалася за кадетами, але разом з тим, включалося декілька членів Української партії соціалістів-федералістів. До складу уряду рекомендувався і М.І.Міхновський, однак його кандидатура була відкинута кадетами. Таким чином, істотних змін в складі і політичній орієнтації гетьманського уряду не відбулося. 16 листопада 1918 року газета „Нова Рада” визнали, що „українські діячі, які увійшли до складу кабінету, не могли розглядати на своїх засіданнях принципові питання про зміну курсу”. Це визначило і ставлення до нового уряду УДХП: безумовне недовір'я [13, c.74].

Коаліційний уряд існував недовго. 14 листопада, в умовах краху окупаційного режиму, соціалісти-федералісти вийшли з уряду. Новий кабінет був складений з осіб великоруської орієнтації. Того ж дня була опублікована „Грамота” гетьмана, яка демонструвала остаточний розрив режиму з українськими національними силами і відкриту переорієнтацію його на великоруську контрреволюцію. Цей новий курс закамуфльовувався закликом до створення Федеративної Росії. „В цій федерації,—