Спроба чергового „возз'єднання” України з Росією, яка здійснювалася в умовах загального повстання в Україні, викликала консолідацію національних сил різних політичних орієнтацій. В ніч з 13 на 14 листопада, за день до проголошення гетьманом федерації з Росією на таємному засіданні УНС була вибрана Директорія Української Народної Республіки, яка проголосила своєю метою „відновлення республіканського ладу” на Україні.

Не довіряючи соціалістам, М.І.Міхновський, як і усі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового анти гетьманського повстання, як єдиного способу захистити суверенітет України. Коли ж це повстання стало фактом і розгорнулася збройна боротьба між військами Директорії, очолюваними С.В.Петлюрою, і залишками гетьманської армії, представники УДХП виступили з ідеєю примирення сторін і створення національно-демократичного кабінету при збереженні гетьманату. З такою пропозицією, написаною М.І.Міхновським, у Одесу, до представників союзного командування, виїхали Шемет і Любарський-Письменний. Передбачалося, що союзники вплинуть на ворогуючі сторони, примусять їх примиритися. Одночасно, М.І.Міхновський виїхав до Харкова, де знаходився один з найкращих корпусів повстанців — Запорізький [13, c.75]. Але обидві місії закінчилися провалом. Міхновський і Шемет повернулися до Києва ні з чим. Тоді УДХП пішла на останній крок: її делегація з'явилася у німецькому посольстві, щоб запропонувати своє посередництво в переговорах між гетьманом і повстанцями. Делегати хліборобів-демократів „висловили думку, що коли гетьман наважиться сформувати національний український кабінет, то Петлюра і його прибічники погодяться скласти зброю” [13, c.75]. Це був акт відчаю. Спроби мирного вирішення конфлікту стали неможливими: повстання наближалося до переможного завершення.

Характеризуючи ставлення хліборобів-демократів до усіх цих подій, С.Шемет пізніше писав: „Партія у цілому у повстанні проти гетьмана участі не приймала” [13, c.75]. Уже після його завершення декілька її авторитетних членів увійшли до складу УНС [13, c.75], прагнучи утримати Директорію „від крайностей”.

М.І.Міхновського серед них не було. Його ставлення до Директорії було вкрай негативне. У ній він вбачав соціалістичний режим, який своєю незваженою політикою веде до дальшої анархії в аграрних відносинах і промисловому житті, сприяє розвалу адміністративного апарату, розкладає армію і робить Україну безсилою у боротьбі з зовнішньою небезпекою, а особливо, більшовицькою Росією. М.І.Міхновського обурювали спроби Голови Директорії В.К.Винниченка і Голови уряду УНР В.М.Чехівського ввести на Україні якусь подобу радянської системи і на цій основі порозумітися більшовиками, витіснити з політичного життя несоціалістичні партії і групи.

Наприкінці 1918 - на початку 1919р. хлібороби-демократи розробили план усунення Директорії від влади. У цей час радянські війська широким фронтом наступали на Україну, а армія УНР розвалювалася на очах. „Необхідно щось робити! Інакше — кінець Україні. Держава наша загине…”,— заявив на нараді керівництва УДХП М.І.Міхновський. Було вирішено зв'язатися з Є.Коновальцем — комендантом корпусу „Січових стрільців”, який перебував у Києві, і П.Болбачаном — командиром Запорозького корпусу, що дислокувався на Харківщині. Це були дисципліновані і боєздатні частини армії, командири яких співчували УДХП [13, c.75]. З їх допомогою було вирішено встановити режим диктатури, добитися нормалізації економічного і соціально-політичного життя, ліквідувати наслідки безладдя і анархії. „Необхідно їхати до Болбачана. Єдина надія на нього”,— таким було рішення УДХП.

Сповнений рішучості і надій, М.І.Міхновський не здогадувався, що місія до П.Болбачана — його остання політична акція. Запорозький корпус відступав до Дніпра, і Міхновський застав його аж у Кременчуці. Наступного дня з наказу С.Петлюри П.Болбачана було заарештовано. Цей арешт остаточно дезорганізував фронт. На нещастя, Міхновський тяжко захворів на плямистий тиф і потрапив до лікарні. Там його було заарештовано більшовиками, які вступили до міста на плечах відступаючих військ Директорії. Деякий час він, хворий, перебував у в'язниці, але завдяки численним проханням місцевої інтелігенції і деяких більшовиків-українців, які пам'ятали М.І.Міхновського по його виступах на захист українських селян на судових процесах, ув'язнення було замінене утриманням під наглядом у приватному помешканні. Після захоплення Кременчука військами отамана Григор'єва він знову опинився на свободі. Однак, з політичного життя Міхновський був виключений. Важка хвороба підірвала його здоров'я. переїхав до себе на Полтавщину, де перебував під наглядом місцевої ЧК [13, c.76].

Таким чином, М.І.Міхновський під час революції 1917 року проявив себе як патріот України. Він залишився помітною особистістю в історії цього періоду.

В И С Н О В К И

„Єдиними пропагаторами ідеї політичної самостійності в Наддніпрянській Україні були М.Міхновський, В.Липинський і Д.Донцов… читаючи праці цих трьох ідеологів, не можна позбутися враження, що вони написані прибульцями з іншої планети — настільки далекими за своїм радикальним тоном були вони від тогочасних писань більшості…” [6, c.26].Ці три визначені мислителі просто не знаходили собі місця в українському громадсько-політичному житті.

Досліджуючи тему: „М.Міхновський: штрихи до політичної біографії”, потрібно сказати, що незважаючи на певні кроки зарубіжної україніки в дослідженні політичної біографії М.Міхновського, не можна говорити про завершеність цієї роботи.

Автори публікацій, не володіючи достатнім масивом джерел та літератури, черпаючи в основному інформацію про Міхновського з особистих споминів, написали статті та розвідки, переобтяжені упередженнями суб’єктивними оцінками, яким бракує перевірених документальних даних. Пересічний читач легко може розгубитись у такому розмаїтті суперечливих оцінок і думок стосовно М.Міхновського. Вони зайвий раз переконують в