За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою.

Реакціонери на клімат майбутнього міністра П.Валуєва змушені були констатувати, характеризуючи російську дійсність: „Згори блиск – знизу гниль”[1, c.217].

Суспільно-політичні реформи 60-70х рр. відкрили шлях для запізнілої індустріалізації.

Позитивні наслідки індустріалізації для України (швидкий розвиток промислового виробництва, який дав сильний поштовх урбанізації) могли б бути ще більшими, якби цьому на перешкоді не стояла політика імперського уряду. Україна не була колонією Росії у прямому значенні цього слова. Росія розглядала українські землі як частину своєї „исконно русской” [14с.193] метрополії, прагнула засимілювати їх і за інтегрувати у своє політичне тіло. Таке відношення Росії до України не відповідає загальній схемі стосунків між метрополією і колонією.

Своєрідною формою імперіалізму була політика Російської імперії супроти культурних цінностей України. Росія намагалася забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше – цукор та руду, забирала вона й людські скарби, знекровлюючи тим українську культуру. І ця сторона російського імперіалізму виявилася найбільш небезпечною.

У ХІХ столітті кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як зменшуються можливості знайти відповідні посади, відповідно використовувати свої здібності в Україні. Їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українську походження особи. Кількість діячів, які включалися в російську культуру, дуже велика. Проте залишилось ще багато вірних синів України, які до кінця боролися за свій народ, свою культуру.

ХІХ століття з часом стає все більш віддаленим від населення. Але оповитий серпанком забуття історичний краєвид України цього періоду на наших очах став прояснюватися. Перед сучасниками постала ціла галерея несправедливо призабутих політичних діячів – активних учасників і керівників національно-визвольних змагань українського народу: М.С. Грушевський, В.К. Винниченко, С.В. Петлюра, В.К. Липинський, Є.Х. Чикаленко, С.О. Єфремов і багато інших, що свого часу були спотворені офіційною пропагандою. Нині образи цих людей стали набувати нормальних рис. Виявилось, що кожен з них – видатний письменник або громадський діяч, вчений чи журналіст, яскрава, непересічна особистість. Разом з тим, у них були неоднакові суспільні ідеали, несхожі політичні погляди, різними засобами прагнули вони досягти поставлених цілей. Схожою виявилася лише їх доля – нещаслива, трагічна, як і доля справи, за яку вони боролися. [19, c.76].

Саме до цієї категорії належить Микола Іванович Міхновський, один із активних речників самостійницької течії українського національного руху кінця ХІХ століття. Хто спонукав його обрати саме цей шлях?

Все починається з дитинства. „Засади, закладені в дитинстві, схожі на вирізані на корі молодого дерева букви, що ростуть разом з ним, становлячи невід’ємну його суть”, [37, c.59] — писав Віктор Гюго. Ця думка письменника-романтика далеко не беззаперечна – життя знає багато випадків, коли враження дитинства, якщо і не зникають безслідно, то не відбиваються кардинально на формуванні дорослої особистості. Суспільство, школа, держава формують громадян у відповідності за своїми потребами і часто істотно коригують дошкільне виховання. Особливо відчувається цей вплив у країнах, позбавлених державної незалежності. Лояльність влади є одним з головних завдань освіти і виховання в цих країнах. А якщо виховується особистість, яка виходить за рамки цієї лояльності, то це, скоріше, виняток з правил, ніж саме правило. У випадку з М.Міхновським ми маємо яскравий випадок винятку з зазначеного правила. М.Міхновський увійшов в історію як один з найпослідовніших серед тодішніх українців противників Російської імперії, один з найяскравіших прибічників незалежності України[37, c.59]. Без сумніву, це не було загальне правило навіть серед палких патріотів України.

Дитинство і юність, коли відбулося формування світогляду М.Міхновського, в літературі описані надзвичайно скупо. Навіть автори, які особисто знали Міхновського і співпрацювали з ним — Сергій Шемет і Віктор Анрієвський — майже нічого не написали про його дитячі і юнацькі роки.

Сім’я Міхновських, якщо підходити з мірками того часу, за чисельністю була середньою. У ній було виховано три сини — Володимир, Гаврило і Микола, а також дочка. Це була родина простого православного священика с.Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер — Чернігівська обл.) Івана Міхновського. Змушені під тиском обставин звертатися до Бога російською та старослов’янською мовою (рідна мова була давно витіснена з церковного ужитку), українські православні “священики нерідко втрачали і своє національне єство” [19, c.77]. Не таким був старий Міхновський. Він належав до досить поширеної і глибоко шанованої в українських селах категорії батюшок, які перебували в духовній гармонії з оточуючим населенням. Йому вдавалося залишатися на хорошому рахунку у начальства, хоча спілкувався він виключно українською мовою, цікавився українськими народними звичаями, збирав фольклорний матеріал і друкував його в „Полтавских губернских ведомостях”[37, c.66].

Точна дата народження М.Міхновського не встановлена. Відомо, що народився він 1873 року. Але число і місяць у публікаціях про Міхновського не наводить жоден автор, навіть Сергій Шемет, який його добре знав, і Віктор Андріївський, що деякий час з ним співпрацював. Дослідники схиляються до думки, що відомий діяч народився 19 березня, оскільки ця дата знайдена у копії свідоцтва про народження.