Взагалі кінець 80-х – початок 90-х років був особливим, по суті, переломним періодом у суспільному русі в Україні. Закінчувалася ціла історична епоха, відзначена домінуванням в інтелектуальному середовищі України так званого „українофільства” – позбавленого політичного змісту Рузу української інтелігенції, що прагнула суто культурницькими методами змінити життя селянства на краще.

Саме на початку 90-х років ХІХ століття у Київській студентській громаді розпочав свою політичну біографію Міхновський. Прагнучи активної політичної діяльності, якої так бракувало культурникам [7,c.14], він разом з радикально настроєними членами „Молодих громад” наполегливо починає вивчати ідеї західноєвропейської соціал-демократії. Проте гасла пролетарського інтернаціоналізму, які сповідували соціалісти, в душі Міхновського не знайшли визнання. Йому були ближчими національно-державницькі ідеали українського народу, освячені його героїчною боротьбою, збережені в традиціях і пам’яті нації.

Міхновський приєднався до українофілів, хоча жоден з них, навіть найавторитетніший у той час письменник Олександр Кониський, не став його духовним орієнтиром. Міхновський відкидав аполітизм і поміркованість, які десятиліттями плекалися в українофільських громадах. „Я запевнився, що нема другої путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти сього можна лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Іти сією стежкою — і значить бути українофілом...” [19, c.77],— з цим твердим переконанням О.Кониського, яке відбивало пануючі серед українофілів настрої, молодий М.Міхновський не міг погодитися. Його ідеалом з дитинства був пророк національного відродження Т.Г.Шевченко, у творчості якого він вбачав прямий заклик до боротьби за самостійність України.

Радикально настроєний молодий студент шукав однодумців, і зовсім невипадково у 1891 р. він став активним членом таємної студентської організації, яка оголосила своєю метою здобуття національної свободи, побудови власної державності. На честь кобзаря організація була названа „Братство тарасівців”. Вона мала самостійницький характер. Необхідна для виникнення такої течії соціально-психологічна атмосфера в Україні на початку 90-х років XIX ст. склалася. Самостійництво для Миколи Міхновського і його радикальних друзів з „Братства тарасівців” не було чимось цілком незвичним і незрозумілим. Як самостійника вони могли сприймати Тараса Шевченка, з творчістю якого були знайомі з юних років і авторитет якого для них був незаперечний. Ярослав Оршан у своєму „Розвитку української політичної думки за сто літ” зазначив, що Шевченко „приходить у ці роки до влади над українською думкою” [37, c.86]. Микола Міхновський, зважаючи на тісні зв'язки Тараса Шевченка з його рідним селом Турівкою, мав додаткові підстави для особливого до нього ставлення. Для нього він був більше, ніж абстрактний символ. Все це свідчить на користь того, що „Братство” носило ім’я Тараса зовсім не випадково. Оцінка Шевченка як мислителя, що прагнув бачити Україну незалежною державою, досить поширена у науковому світі і сьогодні. Роман Шпорлюк називає Тараса Шевченка „видатним політичним мислителем”, який „прагнув незалежної України зі справедливим державним устроєм” [27, c.163].

Приклади для наслідування тарасівці-самостійники могли знай-ти і у недавньому минулому. Відомий філософ, у 80-ті роки студент Київського університету, учасник молодіжних гуртків, а пізніше – марксист Борис Кістяківський писав, що українське самостійництво як „гурткове явище” з’явилося у Києві ще у 1888 р. [37, c.87]. Правда, це його твердження не конкретизується. Нарешті, надихаючі приклади боротьби за незалежність давала історія інших народів Європи, особливо польського. У студентському середовищі Києва було немало поляків, які відкрито демонстрували свої патріо-тичні почуття. Без сумніву, вони справляли вплив на студентів-українців, сприяючи пробудженню їх національної свідомості.

Як і „Братство тарасівців”, студентська громада сприяла подоланню впливу аполітичного українофільства, прилученню молоді до новітніх ідеологічних течій Європи, їх адаптації на українському ґрунті. В громаді відверто говорилося про те, чого не можна було почути на університетських лекціях чи прочитати у підручниках. У руках членів громади з'являлися заборонені в Україні примірники „Кобзаря” або інші нелегально доставлені з Галичини, Буковини чи з країн Західної Європи книжки і журнали.

Галичина у ці роки поступово перетворювалася у своєрідний „український П’ємонт”. Тарасівці були добре обізнані з її політичним життям. Самостійницькі тенденції в Галичині стали проявлятися ще у 1848 р., підчас європейської революції – „весни народів”. Галицький діяч того часу Василь Подолинський у брошурі „Слово перестороги” (1848 р.) говорить про існування у тодішньому галицькому суспільстві чотирьох головних течій, які він називає партіями. Першою він називає „партію чисто українську”, яка „хоче України вільної, незалежної і прямує до неї просто, безпосередньо або через Слов’янщину”. Ця „партія” існує поряд з „польсько-українською”, „австрійсько-українською” і „російсько-українською партіями” [37, c.87].

Брошура була надрукована лише у 1919р., і про її існування тарасівці, звичайно, не знали. Але вони, як і багато інших членів студентських громад, знали про те, що політичні процеси в Галичині, яка входила до складу демократичнішої, у порівнянні з царською Росією, Австро-Угорської імперії (досить сказати, що там не було заборони на українське друковане слово і вільно існували українські організації), розвиваються набагато інтенсивніше, ніж у них, на Наддніпрянщині. З 1890р. в Галичині діяла Русько-Українська радикальна партія – перша політична партія на українських землях, засновниками і лідерами якої були І.Франко, М.Павлик, В.Будзиновський та ін. Партія стояла на автономістських позиціях, але вже з установчого з’їзду у ній виникло самостійницьке крило. Зокрема, з думкою про власну державність на з'їзді виступив Вячеслав Будзиновський. Свій реферат він опублікував у пресі і