На початку 1893 р. молодий радикал Юліан Бачинський у перших числах партійного часопису „Народ” почав друкувати свою книжку „Україна irredenta” („Україна уярмлена”), у якій на підставі марксистського вчення обґрунтовував необхідність і можливість незалежності України на всіх етнічних землях. Але основну частину книжки, де, власне, говорилося про самостійницьку перспективу, редакція друкувати відмовилася. Іван Франко назвав книжку філософією, що „суперечить здоровому глузду”. Його вчитель М.Драгоманов також засудив позицію автора [37, c.88]. Хоча повністю книжка була надрукована лише наприкінці 1895р., про неї в суспільстві вже знали з 1893р. На IV з’їзді РУРП у грудні 1895р. положення книги „Україна irredenta” про незалежність і соборність України було практично одноголосне включено до програми партії.

Про ці події не могли не знати на Наддніпрянщині. Тарасівці сприймали Галичину як частину соборної України, бували там і добре орієнтувалися в тамтешніх подіях. Не виключено, що вони в деталях були відомі і Миколі Міхновському. Російська поліція зафіксувала поїздку Міхновського до Львова і його зустріч там з Михайлом Грушевським [37, c.89]. Грушевський у своїх споминах пише, що Миколу Міхновського він „знав студентом-правником 1890-х рр.”[37, c.89]. Як відомо, до Львова М.Грушевський приїхав 1894р. Тож з Міхновським, ще як студентом, він міг спілкуватися лише до весни 1895р. Саме в цей час серед членів РУРП відбувалися суперечки щодо змісту книги Ю.Бачинського. Немає сумніву в тому, що еволюція цієї партії справила значний вплив на політичні процеси на Наддніпрянщині, сприяючи їх радикалізації. „Австрійський вишкіл був добрим реактивом для розкладу українського народництва на складові частини” [37, c89], - так коментував вплив галицького політикуму на підросійську Україну колишній член Української соціал-демократичної „Спілки” Арнольд Ріш.

Студентські громади були відкриті для різних громадсько-політичних впливів, їх засідання часто перетворювалися у гострі дискусії. Студенти часто й охоче обговорювали події за рубежем, особливо у Галичині, роблячи порівняння і висновки. Вони читали популярні тоді серед української інтелігенції „Листи на Наддніпрянську Україну” Михайла Драгоманова і „Листи з України Наддніпрянської” Бориса Грінченка, книгу Г.Плеханова „До питання про моністичне розуміння історії”, інші нелегальні видання. Деякі з них опинялися в полоні світогляду цих мислителів, інші шукали власні відповіді на питання про майбутнє України і своє місце у суспільному житті. Але всі рішуче відкидали рецепти старогромадівців, демонструючи свій розрив з їх орієнтацією на виключне культурництво і аполітизм українського руху. Йосип Гермайзе перехід київської студентської громади до українського радикалізму і розрив з культурництвом відносить до 1893-1894р. [37, c.89]. Очолював тоді громаду талановитий студент-філософ, лірик Іван Стешенко.

У літературі про київську студентську громаду і, зокрема, роль у її діяльності М.Міхновського говориться дуже мало. Але припускають, що ця роль була особлива. Міхновський – тоді студент 3 курсу — був уже достатньо відомим в опозиційному середовищі Києва. Багато речей, про які говорилося на зборах громади, йому були добре відомі по роботі у „Братстві тарасівців”

У цьому зв’язку виникла версія, що М.Міхновський як член „Братства тарасівців”, разом з В.Шеметом виконував завдання київської філії щодо залучення молодих громадівців до активнішої діяльності на національному ґрунті. У споминах тарасівців та їх сучасників є натяки на те, що і в інших містах України „Братство” рекомендувало студентів-тарасівців для вступу до молодих громад, де вони, не розкриваючи себе, проводили лінію своєї організації [37, c.90].

Головними засадами „Братства тарасівців” стали „Самостійна, суверенна Україна, соборна, ціла і неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, без пана й без хама, в будучому без класової боротьби; федеративна всередині”; „гетьман, як президент, і сейм”; „мета державна — перед усім і понад усе; удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, загальна безплатна й обов'язкова школа, свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія; боротьба з імперіалізмом; боротьба зі свавільними утисками…” [19, c.77].

У цих коротких пунктах закладено зовсім нові підходи до оцінки майбутнього України, способів його досягнення. У розгорнутому вигляді ці підходи потім обґрунтовувалися багатьма представниками українського національного руху, першим серед яких був М.І.Міхновський. без сумніву, цим документом починається на сторінках в українському національному відродження [18,c.3].

П.Мірчук і С.Шемет вважають ініціатором і організатором братства М.Міхновського. С.Кузаб називав головою братства В.Боровика, а в іншому місці – Є.Тимченка (в 1892 – 1896рр.), М.Кононенка (1896-1899рр.) і м.Міхновського (1899-1902рр.) [18, c.39].

Таким чином, якщо ж ідеться про київський гурток, то його не міг очолювати в названі роки М.Міхновський, котрий мешкав тоді в Харкові, а самої організації тоді вже не було. Тому це свідчення, як і багато інших, що описувалися в літературі про тарасівців 20-30-х років, слід визнати необґрунтованими.

Інші автори з цією версією не погоджуються, називають керівником першої самостійницької організації України членів харківської студентської громади на чолі з Іваном Липою. Проте усі сходяться на визнанні важливої ролі у роботі самостійницького братства, зокрема у розробці його ідеологічної платформи, молодого студента-правника.

Звертає на себе увагу передовсім самостійницька і поборницька спрямованість програми братства. Цим молода генерація українців радикально розривала з найважливішою традицією українофільських громад 60-90-х років. ХІХ століття — атономістично-федералістичною.