вільної нації. Нас багато — цілих 30 мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб … ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування, і своє індивідуальне національне „Я”… Нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: „одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”… Ми відродилися з ґрунту наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нашої нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що зламавши кригу навесні бурхливо несеться до моря, так не можна до спинити нації, що прокинувшись до життя ламає свої кайдани. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам’ятати, що ми тільки оповіщаємо його силу, ми тільки його посланці. Цей великий увесь народ український” [23, c.13].
М.Міхновський у „Самостійній Україні” замальовує важке становище українського народу під чужоземним ярмом. „…Коли в української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав, ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмоктує ліпших з борців, здирає останній грам з бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються… Законами Російської імперії зневажається право совісті, погорджується право свободи особистої, гнобиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор української республіки перемінився нині на правого тирана, якому належиться необмежене право над життям і смертю кожного з українців” [23, c.10]. У творі говориться також про мовні утиски з боку царського уряду. „Царський закон з 17 травня 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституції і вона вигнала зі школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже позбавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому задано навіть у сфері духовній працювати на свого пана” [23, c10]. Міхновський у брошурі описує становище України. „… Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні” [23, c.10].
М.Міхновський у творі „Самостійна Україна” визначає і головну мету українського народу — повернення прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. „” Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша надія довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуває собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська конституція” [23, c.14].
„Самостійна Україна” закликає до відвертої боротьби. „Сини України! Ми як той Антей, Доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожний, у кого ще не спідліле серце, озветься до нас, а кого спідліле, до того ми самі озвемось!…
… Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятатимемо, що слава і побіда — це доля борців за народну справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність” [23, c.14].
І нарешті, з невимовним запалом у серці звучить заклик: „Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратися назад!” [23, c.14].
Деякий час „Самостійна Україна” була фактично програмою РУП. Але вже у 1900 році стали очевидні і недоліки цього документа, який був позбавлений соціально-економічних вимог і гасел. Розгорнулася критика його політичними опонентами. Львівський молодіжний журнал „Молода Україна”, який в цілому підтримував заклик до самостійності, відзначив, що у змальованій автором „Самостійної України” незалежній державі „не зігріється жоден селянин. Така Україна хороша хіба, що для українського панства та інтелігенції” [18, c.5].Це типова народницька оцінка „Самостійна України”, яка повторювалася багато разів.
Опозиція до „Самостійної України” наростала і в РУП, у якій дедалі більше схилялися до прийняття соціалістичної програми. „Було б помилкою вважати цю брошуру типовим світоглядом партії”, [18, c.5]- писав центральний орган РУП „Гасло”. Лозунги рівності, всесвітнього братства, свободи від експлуатації, якими так охоче оперували соціалісти і які не одержали відбиття в „Самостійній Україні”, знецінювали у їх очах цей документ. Ці настрої врешті-решт стали домінуючими і призвели до розриву з ідеєю самостійності України.
Питання національно-державної незалежності України було оголошено „неіснуючим питанням”. На всі лади повторювалися марксове „Пролетарі усіх країн, єднайтеся!”, „пролетар батьківщини немає”. Росло переконання, що самостійність України шкідлива для інтересів всеросійської і світової соціалістичної революції, без якої визволення трудящих усіх націй неможливе.
На тлі густого хору критиків „Самостійної України” лунали і одинокі голоси застереження. Соціалізм Маркса і Енгельса — поза національний космополітичний, для якого, за висловом І.Я.Франка, „любов до народу і любов до поступу” [19, c.80] нічого не значить — оцінювався геніальним українським письменником і мислителем як небезпечний для українського національного руху.
І.Я.Франко відкинув і аргументацію