Реферат на тему:

“Микола Скрипник – трагічна фігура української історії” 

ПЛАН

Вступ

Молоді роки Миколи Скрипника

Микола Скрипник – керівник уряду УРСР

Ганебні репресії проти Миколи Скрипника. Посмертна реабілітація.

Вступ

Україна багата визначними особистостями.

Один з яскравих представників початку 20 сторіччя – Микола Скрипник.

Людина трагічної долі – з 1900 року став учасником революційного руху, керував урядом УРСР з березня – по квітень 1918 р. У 1933 році зазнав нищівної критики та не витримавши звинувачень, заподіяв собі смерть.

Нині інтерес до імені й діяльності М. Скрипника неухильно зростає. Збільшується кількість публікацій, проводяться наукові зібрання, що ставлять за мету знайти оптимальні оцінки досить непростим, значною мірою суперечливим поглядам і нерідко складним драматичним вчинкам та діям неординарної особистості.

2. Молоді роки Миколи Скрипника

Народився 25 січня 1872 р., в с. Ясинувате Бахмутського повіту Катеринославської губернії, нині м. Ясинувата Донецької області, в сім’ї залізничного службовця. Початкову освіту здобув у Барвінківській двокласній сільській школі, а далі – в Ізюмському реальному училищі в Харківській губернії та реальному училищі в м. Курськ (нині РФ). Багато займався політичною самоосвітою, вивчав марксистську літературу. Від 1897 р. вважав себе свідомим членом соціал-демократичної партії.

У 1900 р. вступив до Петербурзького технологічного інституту, де цілком поринув у революційний рух. Активний учасник марксистського гуртка, член Петербурзької соціал-демократичної групи «Рабочее знамя». «Бойове хрещення» дістав у березні 1901 р. під час політичної демонстрації протесту проти віддавання в солдати за непокору владі студентів Київського університету. Тоді вперше заарештовано і вислано до м. Катеринослав (нині Дніпропетровськ). За цим слідували один за одним нові покарання і ув’язнення. Всього заарештовувано 15 разів, 7 разів перебував на засланні. Загалом був засуджений на строк 34 роки і один раз – до страти, 6 разів «звільнявся» втечами.

Глассон, Петербуржець, Валер’ян, Г. Єрмолаєв, Щур, Щенський – такий далеко не повний перелік псевдонімів, якими користувався М. Скрипник, ведучи революційну роботу в містах Петербург, Катеринослав, Царицин (нині Волгоград), Саратов (обидва нині РФ), Одеса, Рига (нині Латвія) та багатьох інших. Був учасником легальних всеросійських з’їздів: кооперативних підприємств (1908 р.), фабрично-заводських лікарів і представників промисловості (1909 р.). Активною була його участь у багатьох партійних виданнях, починаючи від «Искры». У 1913 р. редагував більшовицький легальний журнал «Вопросы страхования», у 1914 р. входив до складу редколегії газети «Правда».

Повернувшись після Лютневої революції 1917 р. з Моршанська Тамбовської губ., місця чергового заслання, до Петрограда, обирається секретарем Центральної ради фабрично-заводських комітетів. Під час жовтневого збройного повстання – член Військово-революційного комітету при Петроградській раді робітничих і солдатських депутатів.

3. Микола Скрипник – керівник уряду УРСР

Від грудня 1917 р. життя й діяльність М. Скрипника пов’язані з Україною, куди він прибув за розпорядженням В. Леніна. Певний час він вагався, не зважуючись взяти на себе відповідальну роль у подіях на Батьківщині, від якої був відірваний протягом 12 років. Невпевненість породжували і слабке знання української проблеми, заплутаність, суперечливість процесів в Україні, де виник гострий конфлікт між силами соціальної й національної революцій, дедалі загострювалося протистояння між РНК Росії і УЦР.

В автобіографії М. Скрипник так описав приїзд і початковий період роботи в Україні: «Перший Всеукраїнський з’їзд Рад викликав мене на Україну і обрав народним секретарем праці, а далі торгівлі й промисловості. Провів I Всеукраїнську конференцію селянських депутатів у січні 1918 р. в Харкові. Після того, як Київ узяли німецькі війська, конференція представників Рад в Полтаві обрала мене на голову Робітничо-селянського уряду України та народним секретарем закордонних справ, це затвердив і II Всеукраїнський з’їзд Рад у Катеринославі в березні 1918 р. На останньому засіданні ЦВК України в Таганрозі (нині Ростовської обл., РФ– Ред.) в квітні 1918 р. мене обрали до повстанського Народного секретаріату, а на партійній нараді там також обрано на члена й секретаря Організаційного бюро по скликанню I з’їзду КП(б)У, що обрав мене кандидатом ЦК КП(б)У, а з грудня 1918 р. я увійшов до ЦК. Того ж таки 1918 р. ЦК направив мене для роботи у ВЧК, де я був членом колегії та завідуючим відділом по боротьбі з контрреволюцією. В січні (1919 р.) знову ввійшов до складу робітничо-селянського уряду УСРР народним комісаром державного контролю». Перебуваючи на посадах народного секретаря, М. Скрипник виділявся з-поміж інших тим, що до будь-якого питання підходив із загальнонаціональних інтересів. Зокрема, він, практично наодинці, боровся проти виділення під будь-якими приводами із складу України Донецько-Криворізької області і створення на її базі Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Коли у зв’язку з невдачами у боротьбі проти австро-німецьких військ у радянському уряді України виникла криза, М. Скрипника 4 березня 1918 р. призначили головою Народного секретаріату.

Як більшовик М. Скрипник підтримував позицію В. Леніна на переговорах у Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). Водночас як голова українського радянського уряду намагався організувати відсіч навалі австро-німецьких окупантів. Принципово визначитись у непростій ситуації належало II Всеукраїнському з’їзду рад, скликання якого стало найважливішим завданням більшовицько-радянського активу. М. Скрипник виголосив на з’їзді (17–19 березня 1918 р.) головні доповіді – про поточний та політичний момент.

Більшовики не мали переваги на з’їзді: на початку вони складали другу за чисельністю фракцію – 401 делегат проти 414 лівих есерів. Однак, спираючись на ліві елементи з інших партій (ліві українські соціал-демократи, максималісти), вони домоглись проведення своїх рішень. Більшість делегатів